Розділ III

— Я вже зварив. Дякую, що допомогла знайти той рецепт, — якось зовсім без емоцій промовив Іллюша. Його голос лякав. Саша розумів, що перед ним не людина. Це пуста істота, яка загнивала на очах разом із цією квартирою.

— Чувак... Може, не треба? — промовив Саша. — Це ж кінець. Що це ти наварив? — промовив Саша, і сам зрозумів, у цій квартирі вже всі давно знали про те, що Іллюша приречений. Тут його вже нічого не тримало. А там для нього вже знайшли затишне місце, з тим самим запахом, який панував у квартирі.

— Ти не шариш, — байдуже промовив хлопець.

Поки Іллюша продовжував поратись на кухні, Насолода взяла Сашу за руку і провела до сусідньої кімнати. Саша ледве не знепритомнів. На дивані він побачив жінку із однією ногою.

— Ногу їй ампутували позавчора. І вона втекла з лікарні. За дозою. Але Іллюша помре першим. За кілька годин. Його смерть буде швидшою, а її дуже довгою і в муках. Він помре від передозування, а вона не зможе собі зварити дозу. Я не знаю навіть, як їй вдалось на одній нозі втекти з лікарні.

Сашко не витримав і вибіг з квартири. Він летів сходами вниз, хотів швидше забратись від небезпеки, від іншого світу, про існування якого він знав, але ніколи не ступав ногою до нього. Насолода швидко догнала Сашка... Навчилась на своїх помилках. Лишень вона торкнулась його плеча, чоловік знепритомнів, а до тями прийшов у нас вдома.

Насолода виявилась одним із найважчих гріхів для Сашка. Він ладен був дертись на стіни, його тіло перебувало в жахливій ломці, а сил боротись не було. Він так довго збирав у собі сили для того, щоб жити, але прогулянки з Люттю і Насолодою майже знищили всю його міць. І бігова доріжка, до якої не було сил дотягнутись, тепер знову була для нього величезним випробуванням.

Сашко лежав на підлозі під пледом. І знову вона. Біле волосся, прозора блузка, рожеві губи.

І знову в тому маренні Сашка рятувала Лєра. Вона вела його за собою знову і знову, вона вела його кудись далі від Києва — туди, де світло, а не темно; вони раптом опинялись на краю Землі. Далі був лише космос. У нього можна було пірнати, ніби в море. Плавати між планетами й уникати комет. Лєра вела його туди, де нема пристрасті, ліні, заздрості, люті, наркотичної насолоди, ненаситності, жадоби. І там вона завжди була поруч із ним.

Травень — місяць, коли я можу купатись у басейнах заможних панів. Вони, зазвичай, вже встигають очистити їх, наповнити водою, але ще не ризикують там плавати, бо вода недостатньо прогрілася. При цьому щоранку вони проходять повз і сповнюються гордістю за себе — вони можуть собі дозволити басейн із прозорою водою. А я полюбляю залетіти туди посеред робочого дня, коли я вся мокра від поту і спеки. Я, прозорою та оголеною, пірнаю під воду і розчиняюсь. Дивлюсь на себе і бачу дно басейну і сонце, яке переливається по хвилях, виблискує, тішить око своєю чарівністю. У ці моменти я щаслива, сонце ніби проходить крізь мене, спека вже не мучить мене, піт не заважає, я зливаюся з водною свіжістю й оживаю, наповнюючись енергією стихії. А інколи бавлюсь із охоронцями. Стаю на мить видимою, зовсім трошки, охоронці помічають мене чи то у вікно, чи у камеру спостереження, а інколи вони стоять прямісінько поруч, а тут я, змушую повірити в існування русалок. І вони лякаються за своє психічне здоров’я, приглядаються до води, а я вже знову прозора. І десь там трохи видно мій силует, але так розмито, що чоловіки заспокоюють себе, що це сонце винне. А я тішусь, як мала дитина, і в такі моменти думаю, що купання вдалося на славу.

Одного вечора я повернулася з подібного купання, забігла в кімнату до Жадоби за феном, щоб висушити своє волосся. Але гріхиня була зайнята, вона включила Скайп і чекала дзвінка, час від часу позираючи в дзеркало.

— У мене гарний вигляд? — спитала вона у мене.

— Ідеальний!

— Ні, усе одно вона буде гарнішою. Я так хвилююсь. Давно чекала на її дзвінок.

— Не хвилюйся. Тобі є про що їй розповісти. Ти за цю весну постаралася на славу в душах як великих, так і маленьких людей.

— Все одно вона, як завжди, перевершила мене у всьому.

Нарешті ми почули дзвінок, Жадоба швидко натиснула на ноутбуці клавішу і прийняла виклик. Вона була щаслива, їй нарешті подзвонила московська колега.

— Маєш приголомшливий вигляд! — промовила київська гріхиня.

— Люба, хіба у столиці Росії можна виглядати погано? Пробач, що не дзвонила тобі стільки часу, ти ж розумієш, страшенно багато роботи.

— Розумію!