Розділ І

Лінь вбивала ідеї, сіяла в людських душах свою липку тягучу субстанцію, що призупиняє бажання жити. Хтось випльовував її зернятка. Звільнявся з роботи і йшов боротися за свою ідею. Ставив питання викладачам, вимагаючи пояснень сказаного, й уважно слухав відповіді. Йшов на кухню, бажаючи здивувати чоловіка. Але більшість піддавалися чарам цієї прекрасної дівчини. Люди опускали руки, підживлюючи Лінь своєю енергією.

— Я так втомився, — промовив Саша через чотири години блукань. За цей час вони вдвох встигли піднятися по Богдана Хмельницького і дійти до проспекту Перемоги. — Мої ноги. Я більше не в змозі йти.

— Але ж ми не зробили й половини з того, що мали.

— Я не можу.

— Зізнайся: ти просто не хочеш.

— Я не можу.

— Людина може все. На те вона і людина. Будь чесним: ти просто не хочеш. Бо поруч я. Хоч і не хочу інфікувати тебе лінощами, але кожний мій дотик до тебе вбиває твій інтерес до всього, що відбувається навколо.

— Ви всі такі по-чортячому самозакохані, любите перемагати і щоб люди визнавали, що перед вами безсилі?

— Насправді, ні. Насправді, я обожнюю тих людей, які мене побороли.

— Я хотів побачити Сашу, а не всіх цих людей, яким ти псуєш життя.

— Тоді я проведу тебе до нас додому, — трохи розізлившись, промовила Лінь. Її дратувала слабкість чоловіка, який все більше обтяжував її і вповільнював роботу. Вона згадала, як відчувала вранці небезпеку через нього, але тепер це ледаче тіло викликало лише зневагу і аж ніяк не вселяло страх. — Ляжеш спати. Прокинешся, а Саша буде вже вдома. Вона тебе й розбудить.

Лінь зайшла за дерево, прийняла людську подобу, а потім зловила таксі, бо мотоцикл лишився на Хрещатику. Вони з нашим в’язнем приїхали додому. У машині мій хлопчик ледве не заснув, адже Лінь сиділа дуже близько. Вона боялась торкатися його, адже нести важке тіло на третій поверх їй не хотілось. У квартирі Саша ліг на диван і заплющив очі. Лінь підморгнула йому, і він одразу заснув. А гріхиня побігла працювати далі. Без чоловіка працювалося набагато легше і швидше. Але при цьому Лінь зловила себе на думці, що скучає за Сашком. За його наївністю і слабкістю, за його зацікавленим поглядом. Що не кажи, а відкривати свої таємниці було приємно не лише мені. Саша зробив її звичайний робочий день особливим і змусив Лінь ще раз усвідомити свою могутність.

Мить — і гріхиня з центру Києва опиняється на Борщагівці. Без Саші вона могла собі дозволити вільно літати Києвом, сподіваючись, що мотоцикл на Хрещатику буде залишатися на своєму місці. Робочий день Ліні продовжувався. У віддаленому спальному районі Києва мою струнку красуню дуже зацікавив один чоловік. Лінь зайшла до його квартири. Типове помешкання холостяка тридцяти п’яти років, який довгий період свого життя був обплутаний павутинням лінощів. Всюди бруд і пил. Немитий посуд. Подерті шпалери — маленькі плоди ледарства. Вона одразу подумала, що переможе і цього разу, вона в гостях у постійного клієнта. Але немитий посуд не завжди показник твого виграшу, поважна пані Ліне.

Поведінка клієнта Ліні була нетипова. Він щось активно читав в інтернеті, робив запис у блокноті. Його мозок іскрив. Він навіть купив собі мейнстрімний моліскін, бо почав цінувати свої думки й ідеї. Що відбувається? — не могла зрозуміти Лінь. Звідки ця боротьба? Ах, ідея. Ах, прозріння. Його мозок був настільки активним і задоволеним, що вже виділив у кров маленьку порцію дофаміну. Тому чоловік почувався дуже піднесено і бадьоро, йому здавалося, що він знайшов рецепт успіху. Він усвідомив, що йому тридцять п’ять, і що заробляти на «Форексі» все життя в нього не вийде. Він вирішив створити свій сайт. Ну от. Лінь пірнула до його ями. Він очищав душу від слизу сумнівів і страхів. Клітини його тіла наповнювались вірою. О ні! Мотивація поплила по крові. Що? Він ще й спортом вирішив зайнятись? Невже закохався? Ні. Просто він довго думав і вирішив змінити своє життя. Довго збирав у собі сили по крупинці і нарешті назбирав достатньо. Прозріння зарядило енергією, якою можна вибити лінь. Звісно, Лінь сильніша і має більше енергії. Ну-ну, посміхнулася гріхиня і розсипала в його душі ще кілька своїх зернят. А тепер? Тепер здається, що з цих ідей нічого не вийде? Та й куди тобі бігати? Там світло, люди будуть сміятися з тебе. З твоїх незграбних рухів. Твій жир буде трястись, в складках твого тіла можна перевозити наркотики через кордон. Не варто смішити людей. Ти пробіжиш всього лише кілометр. Ну давай, потіш бабусь на лавочці, вони давно не сміялись, давно не бачили захеканого кабанчика. Вже краще скористайся своєю звичкою: зайди на «Форекс», зроби ставку, отримай свій мізерний відсоток із приведеного клієнта, заплати за комунальні послуги, купи пельменів. Не вимахуйся, так би мовити. Та й ідея твого сайту далеко не оригінальна. Людям це не потрібно. Люди шукають в інтернеті лише порносайти і салати з майонезом.

Лінь посміхнулася. Вона зробила все, що мала. Вона вистрибнула з його тіла і хотіла забиратись геть. Вона повільно йшла до дверей прислуховуючись. Вона чула повільну ходу годинника на фоні суцільної тиші. Тиша. Тиша. Вона перемогла. Та раптом тишу порушило биття по клавіатурі. Він не здався. Ну то й що, що будуть сміятися? Продовжу життя тих бабусь. Ідеї маразматичні? Нічого. Буде досвід. Буде що розповісти на лекціях «TED». Скажу: послухайте, як я вбивався до тридцяти п’яти, а потім так загорівся однією маразматичною ідеєю, що зробила мене живим. Усім тоді ідея здалась маразматичною. А я боровся. І тепер я тут.

Чоловік поставив крапку в документі, закрив його, вимкнув комп’ютер і пішов шукати свої старі кросівки. Ніби відчув, що Лінь завітала в гості, стоїть у його дверях, немов поглянув їй у вічі, трохи зухвало і відчайдушно. І почав шнурувати кросівки. Але Спокуса не збиралася здаватися так просто. Ще одна спроба. Про всяк випадок. Остання надія. Гріхиня набрала повітря у груди. Твої кросівки. Вони старі та з діркою. З тебе будуть сміятися жінки і чоловіки. З тебе буде сміятися вся Борщагівка. А гопники закидають тебе сємками. Бігати треба лише в спеціальних кросівках для бігу, а в цих дуже шкідливо для здоров’я. Чоловік зупинився і подивився на себе в дзеркало.

— Почни з понеділка! Хоча б з завтрашнього дня. All you need is диван, — прошепотіла йому на вухо Лінь.

Сумніви. Очі уважно розглядали в дзеркалі жовту шкіру, подвійне підборіддя, бороду, яку варто було б поголити. Потім погляд упав на брудні кеди з чорними шнурівками і маленькою діркою на підошві. Сумніви полетіли геть — і чоловік потягнувся за навушниками, включив улюблену музику, закрив вхідні двері з іншого боку, залишаючи Лінь у себе вдома. А вона підійшла до комп’ютера і передивилась історію в Опері. Він навіть не заходив до соціальних мереж того дня. Сильно, нічого не скажеш. Лінь програла бій.

Ми завжди любимо вбивати людей собою, але ще більше ми любимо тих людей, які знаходять у собі сили не вбиватись нами. Їх сила викликає повагу. Лінь відсунула штору, подивилась у вікно, побачила, як чоловік вийшов з під’їзду і повільно побіг по дорозі. Почати — пройти майже половину шляху. Але найважче лише попереду. Рано чи пізно йому захочеться здатись і зупинитись. І Лінь ще обов’язково повернеться.

Полетівши з квартири чоловіка, гріхиня вирішила будь-що відігратися і знайти нову жертву. Вона пробіглась по борщагівських вулицях у пошуках жертв. Жіночки з пивом у руках, які адаптувались до свого дна і почуваються там цілком комфортно, заливаючись пінним напоєм. Мамочки, які сварять дітей на майданчиках. Білявка з довгим хвостом у спортивних штанях, яка біжить свій п’ятий кілометр. Руда повія, яка повертається додому від клієнта. Дідусь, що чекає, коли ж буде тепло і він зможе дістати зі свого серванта дерев’яну коробку з шахами, винести на вулицю і доводити всій Борщагівці, що він ще живий, мислить, існує, грає і виграє. Панельні дев’ятиповерхівки. Цегляні п’ятиповерхівки. Потрісканий асфальт. Кремезний парубок, що закинув важку сумку на плечі й іде до спортзалу. Двоє школярів, які втекли з останнього уроку, купили чіпси і гойдаються на гойдалках, підклавши під дупи рюкзаки. Їм трохи страшнувато, що від їх коливань здіймається гучний скрип, що той скрип може привернути увагу і хтось помітить, що вони не на уроках. Та вони розгойдуються ще сильніше, поїдають свої чіпси, сміються, а коли десь за дитячим майданчиком проходить якась жінка, хитають головою і кажуть, що ні, їй жоден із них точно б не вдув. І щось було особливе в тих людях, у тих вуличках, у тих двориках, у тих магазинчиках. Було в них щось рідне, таке по-особливому борщагівське, щось гидке і щось прекрасне. Лінь летіла вперед, і вітер розвівав її коротке волосся в різні боки. Вона довго вишукувала і нарешті знайшла світло в очах. Ідея. Вона завітала до жінки, яка сіла на покинуту двома школярами гойдалку. І десь поруч із нею лежала пуста пачка з-під чіпсів, залишена хлопцями. Вітер все намагався підняти її вгору, але був занадто слабким для того, тому просто перевертав з боку в бік. А дама сиділа на гойдалці в пальто, яке накинула на свій повсякденний діловий костюм, закутала шию у шарфик. Дама хиталася посеред порожнього дитячого майданчика так, ніби їй нікуди не треба бігти. Дама дивилась на небо, мріючи бути вільною від своєї роботи, від офісного рабства, вільною, як пташка. Вона була схожа на раба, що насмілився порушити правила і почати мріяти. Ідея раптом зробила її світ кольоровим. Дихати було легко, з’явилась надія, сенс. Дорога стала цікавішою, бо до цієї миті сірий асфальт перетворився на шлях, яскравий і кольоровий.