Розділ І

— Де я? — нарешті промовив Саша.

— Включай мозок.

— Та дівчина з бару... Вона... Я вчора, здається, перепив. Де та дівчина? Саша.

— Саша? Ах. Саша. Мене тоді можеш називати Ліною. Як Костенко. А Саша на роботі. Попросила за тобою наглянути, щоб ти нікуди не втік. Але тобі лінь втікати, правда? — вона говорила, ніби сама до себе, знаючи, що Саші важко слухати, йому б тільки лежати й мовчати. — Розкажи, як це? Нічого не хотіти. Тупо лежати на дивані, коли навколо тебе мільярди можливостей. Завжди хотіла спитати це у людини. Як це? Проґавити все на світі, бо твоя дупа приросла до дивана? Була б я людиною, я би пірнула в світ можливостей і шансів. Жадібно нахапалась їх, розсадила би, як моркву на городі, поливала би трудом і чекала, коли вони зійдуть. Тішилась би своїми успіхами. Інвестувала би плоди у майбутнє. Я б ніколи не зупинялась. Але ж ви... Ви пливете за течією і навіть лінуєтеся гребти.

— Хто ти така? Я починаю щось згадувати.

— Ти щось відчуваєш всередині? Бажання? Відчуваєш бажання?

— Я. Відчуваю. Я нічого не відчуваю.

Лінь із посмішкою дивилась на Сашка і насолоджувалася своєюроботою.Вонабуладужезадоволенасобою,розпустила коротке волосся, яке зав’язала на час прибирання, і солодко потягнулась, усвідомлюючи, що здобула ще одну маленьку перемогу над людиною. Це те, чого вона домагалася. Убити бажання собою. Лінь убиває плід моєї роботи — пристрасть. Лінь часто приходить до закоханих пар. Ми з нею любимо обмінюватися саркастичними поглядами, коли бачимо двох пристрасно закоханих, які кажуть, що їх вогонь ніколи не згасне. Лінь сміється і підморгує мені, я все розумію, покидаю їх через декілька місяців, а Лінь переймає цю естафету. І от хлопцеві вже лінь їхати до своєї коханки, він включає комп’ютерну гру чи серіал і поїдає піцу, яку йому приніс кур’єр. Або ще гірше: купує її в магазині і розігріває в мікрохвильовці. Мертва їжа ледачих людей. Лінь приходить до мене і дає мені «п’ять».

— Я знаю, що на вас діє, — сказала Лінь і підсунула до Саші ароматну лазанью. — Як тобі? Не лінуйся хоча б понюхати.

Інстинкти, звісно, спрацювали, і Саша потягнувся до їжі. Знайшов у собі сили побороти лінь, розплющити очі, підвестися з лежачого положення у сидяче. Подивився на співрозмовницю і розгледів гарну худеньку блакитнооку дівчину з каре і тоненькими рожевими губами.

— Пригощайся, — посміхнулася Лінь і підвелася. — Я в душ. Ти їж, пий чай. Можеш тут роздивитися нашу квартиру, якщо сил раптом вистачить.

Лінь залишила мого хлопчика, і він не посоромився і не полінувався з’їсти половину лазаньї. Він дивувався тому, якими стали його рухи. Складалося враження, що на канапі він пролежав не ніч, а весь тиждень. Рухатись було важко, м’язи стали ніби атрофовані. Здавалося, що його мускули розтанули і перетворилися на жир. Радіоактивні, ми, гріхи, несвідомо впливали на Сашу і спустошували його, навіть просто перебуваючи поруч. Щоб упевнитись, що минула лише ніч, а не тиждень чи два, Саша дістав із кишені телефон, а потім знайшов гаманець і перевірив наявність у ньому грошей.

Поки Лінь, наспівуючи, милася, Саша здійснив паломництво на кухню. Кожен крок давався йому нелегко. Але він мав звичку починати ранок із кави. Наївшись лазаньї, він відчув несправедливість ситуації, в якій опинився. Паскудство! Замість того, щоби йти на роботу, він знаходиться невідомо де і невідомо з ким, а день для нього ледве не почався з зеленого чаю замість улюбленої міцної кави... Роздратувавшись, чоловік встав із канапи і пішов до кухні шукати напій, щоб хоч якось виправити становище. Звичка — ще одна зброя, що допомагає у боротьбі з лінощами. Вона закладає в мозку фундамент, на який особистість опирається і розуміє, що саме їй принесе справжній результат. Він відкривав шухлядки, шукаючи будь-що, схоже на каву. Чим більше Саша рухався, тим більше приходив до тями. Туман поступово зникав з-перед його очей. А разом із тим він починав мислити і шукати шляхи виходу із ситуації. Саша зрозумів, що має подзвонити на роботу і сказати, що запізниться. Але потім подумав, що краще попросить відгул на день, адже сили йти обмаль. Саша почав згадувати і мене. Зловив на кухні молекули мого запаху. Мій запах.

— Тільки пиріг не чіпай. Його будемо їсти ввечері. Має ще постояти кілька годин, аби коржі стали ніжними. Ця алхімія додасть торту вишуканого смаку, який ще краще можна буде оцінити після важкого трудового дня. Ти теж зможеш скуштувати. Якщо до вечора тут протримаєшся, — прекрасна Лінь зайшла до кухні в ідеально випрасуваній синій сукні, із вирівняним волоссям і рюкзаком на спині.

— Слухай, де я? Та дівчина з бару. Як її знайти?

— А ти все ще хочеш її знайти?

— Хочу.

— Хм... — Лінь здивувалась. Вона вважала, що повністю мене перемогла, а в чоловікові знову наростала зацікавленість. — Вона добре вчора з тобою попрацювала. Ну, якщо хочеш, знайдеш. Вона завжди ночує вдома. Почекай її тут, на дивані. А зараз я маю йти на роботу.

Лінь хотіла знову змусити Сашу прирости до дивана невидимими магнітами, вона була майже готова подути на нього вітром сну, але чоловік раптом згадав деякі кадри з нічної зустрічі. Звичайне питання збило з пантелику гріхи-ню.

— А хто ти? — запитав Сашко.