Розділ І

Лєра у свої вісімнадцять продовжувала жити у світі, зітканому зі словесної брехні, а не з реальності, усвідомленої мозком. Вона вірила, що йому можна не писати їй тиждень, бо є якісь надважливі справи. І що інші дівчата, про яких їй доповідали знайомі, то лише його подруги. А жіночими парфумами від нього пахне, бо він довго обирав крем для рук мамі в магазині косметики.

Через тиждень хлопець повертається, говорить про кохання, а Лєра плаче, кричить, виганяє, каже, що ненавидить. Через хвилину просить вибачення, біжить за ним, кидається на шию, цілує. Вона залежна від нього, їй так потрібні його слова, будь-які слова, які наповнять сенсом її вигаданий світ, світ, у якому вона щаслива. І він їй знову щось бреше, і вона знову щаслива. А потім усе по колу.

Закінчилась історія тоді, коли Лєру вмовили піти на дискотеку. Вона не часто ходила до нічних клубів, але того дня вирішила відволіктися від сумних думок після чергової сварки зі своїм коханим. Класика жанру! У клубі вона побачила свого хлопця з іншою. Чергове коло пекла. Так можуть страждати лише ті дівчата, які багато фантазують. Її повітряні замки були настільки реалістичні, немов саме життя. З деталями. Вона ж навіть вигадала імена для їхніх дітей. І чим більше деталей, тим сильніше кожен уламок повітряних палаців упивається в серце.

Розбита, розчарована, зневірена. Вона хотіла накласти на себе руки, вона хотіла вбити його. Вона хотіла зіпсувати йому життя. Але псувала собі. Звідки я знаю про це? Мені розповідала Насолода, Лють, Ревність. Спочатку я до неї не підходила. Я майже не бачила її страждань. Насолода підкинула їй звичку курити, якою вона досі зловживає. Ревність їла її печінки, розкручувала-накручувала нерви, змушувала зупинятися серце, витісняла її душу з тіла, коли дівчина бачила свого колишнього в університеті в обіймах інших дівчат. Їй було то холодно, то жарко. Її то трусило, то кидало в піт. Лють змусила її постійно сваритись із батьками і друзями. Ненаситність змусила заїдати горе шоколадками о першій ночі. Картини Лєри стали сірими і чорними. Музика в навушниках була депресивна. Її нічого не цікавило і здавалося, що життя — це такий жалюгідний процес життєдіяльності, під час якого потрібно тільки пересувати ноги по Києву. А краще б зробити лише один крок — вниз із дев’ятого поверху — і перестати вдихати це важке повітря, якого завжди мало.

Я не думала, що вона буде сильною. Ну звісно, кожна дівчинка це переживає і стає кращою, сильнішою, розумнішою. Але я вважала, що Лєра буде схильна до повторного будування замків. Вона мені здавалась аж занадто схильною до того, занадто правильною, занадто творчою. Зітканою з такої тканини, яка дуже легко відлітає в світ ідей, щоб хапати їх там, а потім трансформувати у картини.

Минуло півтора року, її рани загоїлись, я знову прийшла до неї. Природа. Вона рано чи пізно всіх до мене приводить. Прийшла до неї і не впізнала. Вона була спокійною і гармонійною. Картини стали спокійнішими, глибокими, чорного і сірого вже не було, були пастельні кольори, акуратні мазки маслом. У чому ж справа? — здивувалась я і потім розгледіла кімнату її гуртожитку. Десятки картин стояли за ліжком, деякі висіли на стінах. Розмальований паркан навпроти вікна — її рук справа. Вона творила, і в неї відмінно виходило. Вона втекла від наших гріховних чар і віддавала всю себе малюванню, творчість надавала їй крила. Її картини займали призові місця у різних конкурсах, а викладачі дуже хвалили.

Та Лєра зовсім не мріяла ставати художницею. Вона освоювала комп’ютерні технології. Їй подобалося створювати логотипи і вигадувати дизайн для сайтів. Вона швидко почала отримувати за це гроші, більші, ніж її стипендія. Тепер це, а не ілюзорні світи, давало їй сили та енергії. Але цього разу все це було справжнім. Тепер дівчина впевнено й міцно трималася на ногах у цій реальності, перетворюючись на врівноважену, впевнену у собі і цікаву панну. Гроші були справжніми, на них можна було купляти стильний одяг, а потім ловити на собі погляди випадкових і невипадкових перехожих.

От тільки напис на паркані, який вона лишила — «No man, no cry» — був ніби ще одним викликом для мене. Хіба зможеш ти без чоловіків, Лєро? Пристрасть, конвертована у творчість, — це, звісно, прекрасно, але ж поки ти топчеш у своїх кедах цю землю, природа буде намагатися тебе перемогти. У природи є я і ще шість прекрасних гріхів.

Я торкнулась її довгого волосся, воно наповнилось шаленою енергетикою. Люди думають, що вони самі породжують свої думки, але часто думки з’являються в їхніх головах, бо біля них стоїть один із гріхів. Після мого візиту дівчина почала розпускати свої коси, яскравіше фарбуватись, чомусь захотілося стояти на зупинці в очікуванні маршрутки з рівною спиною, захотілось уваги. Чоловіки ніби відчули це і почали все частіше зупиняти на ній свої хтиві погляди, а вона чомусь почала до них усміхатися.

Одного разу на художній виставці Лєра познайомилась із Майстром. Він сподобався їй із першого погляду, але Лєра дуже злякалася своїх почуттів і намагалася заховати їх глибоко в собі. При цьому Майстер манив її до себе, притягував, ніби магніт. Він також був художником, старшим за неї на десять років, мудрим та галантним. Лєра обожнювала зустрічатися з ним і годинами розмовляти про життя, мистецтво, стосунки, політику. Про все на світі. Іноді дівчині здавалося, що вона знайшла свою споріднену душу, та Майстер вміло і швидко опускав її на землю, пояснюючи, що він створений не лише для неї. Що він обожнює жіночу красу і витонченість, а не якусь конкретну жінку. Майстер запрошував Лєру у кафе, на виставки, фестивалі і концерти. Не підпускав до себе близько, бо боявся скривдити, але і не відпускав, постійно з’являючись у її житті. Він вирішив, що Лєра буде просто його знайомою, а їх дружбу він точно ніколи не зіпсує вульгарним і брутальним сексом, який завжди все псує.

Одного разу після надзвичайно насиченого подіями дня Лєра майже накинулась на Майстра в його художній студії, їй було байдуже до інших, до того, що вона не єдина. Тоді вона була під моїм контролем. Це я підштовхнула її нарешті покласти край дружбі, бо дружби з цим чоловіком бути не мало б, допоки біля Лєри ходила я. Я ж не збиралась відступати.

Майстер відразу ж пояснив Лєрі, що тепер вони не зможуть бачитись. Не зможуть більше ходити на виставки і в кіно. На кожній зустрічі він поводився з Лєрою так, ніби бачились вони востаннє. На одній із таких зустрічей вони сиділи в барі. Майстер дивився на молоду і прекрасну дівчину, що була у нього нестямно закохана і боявся за неї.

— Ми з тобою більше ніколи не побачимось, якщо ти зараз не підеш і не звабиш будь-кого з цих чоловіків, — промовив жорстоко він, хоча насправді в ту мить відчував себе швидше вчителем, який має передати дитині мудрість стосунків між чоловіком та жінкою.

— Що за маячня? — здивувалася дівчина, попиваючи свій коктейль. Але із серйозного виразу обличчя чоловіка вона зрозуміла, що це не жарт. Лєрі стало не по собі, вона відчула страх. — Що за ігри ти затіяв?

— Ти надто прив’язуєшся до мене. Я хочу навчити тебе зваблювати інших чоловіків. Я впевнений, що якщо захочу, то вийду звідси з жінкою й один додому не повернусь. Ця впевненість додає мені сили. Щоб підтвердити це, я інколи перевіряю себе і завжди виходжу з жінкою. А ти? Що буде з тобою? Колись ми перестанемо бачитись, а ти зовсім не вмієш користуватися своєю красою. Як ти будеш жити? Постійно закохуватись і не цінувати себе? Давати собою користуватись, і не користуватись іншими?

— Якось проживу!

— Ні, не треба якось. Треба на повну. Отримувати те, чого ти хочеш. Який із цих чоловіків тобі найбільше подобається?

— Ти.

— Крім мене. Давай швидше. Не нервуй мене.

Лєра роззирнулася на всі боки. Звісно, їй не подобався ніхто, крім Майстра. Але він ніби викидав її зі свого човна в холодну воду. Лєра безрезультатно шукала інших.