Розділ І

— Нагадай мені якось, і я розповім тобі про те, чим кохання відрізняється від пристрасті. Але зараз продовжую про свого клієнта. Разом із магнетизмом, я підкинула йому випробування. Він мав зізнатись їй. Мав зробити перший крок. Або хоча б другий. Дівчинка натякала, як могла. Казала, що пізно повернеться, і їй буде страшно іти з метро. Чуваче! Скажи, що зустрінеш. Ні, мовчить! Каже, що їй треба донести сумку з вокзалу. Важкі сумки. Мовчить. Три місяці мовчить і лише уявляє.

— Ідіот.

— Ну от, а інший не мовчав. Не було з іншим мурашок по шкірі, але інший був наполегливим, і вона забила на того математика.

— І суть?

— Суть в тому, що зараз він щасливо одружений. Бо через два роки він зустрів іншу. І вже не мовчав. А не мовчав, бо згадав, що одного разу його мовчання розбило йому серце. Він навчився на своїх помилках. Він же так страждав тоді, коли вона була в його уяві з ним, а у житті з іншим.

— А математика повернулась до його життя?

— Ти не повіриш, математика в цій країні рідко повертається. Зараз він працює водієм.

— Сумна історія.

— Всі історії трохи сумні. Але ж... Як бачите, грішити потрібно. Вкрай потрібно. Щоб потім робити в житті безпомилковий вибір.

— Треба обирати в житті не прямий шлях, а правильний. Виходить, за вашою теорією, грішити — це правильно?

— За моєю теорією нема в житті правильного чи неправильного. Є твоє і не твоє. Лише серце підкаже, де твоє, — я дивилась йому в очі, і мої слова звучали дуже двозначно.

Саша почав розповідати про себе, а я відчувала в повітрі вібрації брехні. Так буває, коли людина говорить щось, що порушує дійсність, суперечить минулому, створює паралельну хибну реальність, затягуючи туди чужі думки. Довелося пірнути в його голову і подивитись на життя, як на фільм. Він брехав мені про свою роботу і про хобі. Казав, що він директор рекламного агентства, насправді ж був програмістом в невеличкий компанії, не прагнув отримати більшого, переживав легку форму кризи середнього віку, яка ніяк не мотивувала рости. Казав, що на вихідних захоплюється великим тенісом, щойно повернувся з Європи, насправді ж вихідні провів на дивані, а закордонний паспорт вже давно не зустрічався зі свіжими візами. Він сказав, що його Audi останньої моделі на ремонті, хоча насправді він їздив на Форді. Мій співрозмовник сприймав усе, як гру, вважав, що вигадую, тому він має повне право вигадувати так само, як і я. Пам’ятаю, як мене це тоді обурило. Я нарешті зрозуміла, що моя відвертість для нього — проста гра і він без докору сумління підігрує мені, але робить це так незграбно, з примітивною фантазією, без краплі відвертих душевних зізнань. Я чи не вперше відкрила людині душу, а вона не вірить. Вже зараз я розумію, що мозок захищав Сашу від стресу, продовжуючи звичну життєдіяльність за правилами його реальності. Але в ту мить я так сильно обурилась факту відвертого лицемірства, що дуже захотіла закінчити цю гру, яка насправді була життям. Хотіла, щоб він замовк і нарешті прокинувся, повернувся до мене і побачив такою, яка я є.

Він закінчив самопіар і мовчки поїдав мене очима. Я теж дивилася прямо у вічі, не відводячи погляду. А потім повільно підвелась. Підійшла близько, нахилилась до його вух і повільно подула. Тепле повітря, молекули, флюїди, бажання. Магнетизм. Вибух гормонів. Мозок виділив у кров такий потік гормонів, що йому стало важко дихати, він розстібнув ґудзик, йому захотілось води. Все його тіло почало тремтіти, він жадібно подивився на мене, а потім на стіл. Він повністю втратив над собою контроль, він став звіром. Інстинкти, фантазії, голос бажання, а разом із тим голос розуму — вони перекрикували один одного. Тихотихо. Я швидко відійшла. Я перегинала палицю. Вибухати або займатись коханням на столі в барі? Не зі мною, не сьогодні, ні. Що я робила? Ну що ми робимо через цей клятий магнетизм?! Я теж почала сходити з розуму тієї ночі.

— Треба випити, — у його роті пересохло. Він нарешті почав розуміти, що мої розповіді — це не казки.

Я мовчки водила пальцем по склянці. Лід давно розтанув. У барі було дуже душно.

— Віскі жахливе, — промовила я, а він мовчав.

— Що це було? — нарешті заговорив він. Я вже почала думати про те, що він втратив дар мови. — Всі твої слова... Це правда?

— Ти мені сподобався. Зазвичай я дивлюсь на людей, як на роботу. Дуже рідко прив’язуюсь до них. Ніколи не розповідаю їм про нас. Це велика таємниця, нам не можна ділитись нею з людьми. А ось ти. Нічого в тобі особливого нема. Звичайна людина. Ніби. А для мене чомусь став особливим. Захотілося все розповісти.

— Можливо, ти станеш особливою для мене? І ми закінчимо цей вічний пошук тих самих.

— Я ніколи нікого не шукала. Я ж не буду жінкою, що варить борщ. Я маю жити зі своїми дівчатами, зводити таких, як ти з розуму, псувати людям життя, дарувати їм пристрасть, насолоду. Я маю робити їх щасливими і нещасними. І не можу прасувати сорочки, готувати тобі котлети. І не тому, що не вмію змішувати фарш із хлібом. Бо я — Пристрасть, я вмію лише брати, я не вмію давати, я не вмію турбуватись, я не вмію жертвувати, я не вмію терпіти, я не вмію наповнювати. Я лише спустошую і притягую. Забудь.