Розділ І

— Але тепер мені буде дуже важко тебе забути.

— Я знаю. Пробач мене за це. Найгірше те, що відпустити тебе тепер буде нелегко.

— Не відпускай. Розповідай.

— Хочу ось так сидіти з тобою. Хочу ось так відчувати запах твого одягу і тіла.

— Дуже важко сидіти біля Хтивості і не вибухнути.

— Тоді ходімо на свіже повітря. Платити не будемо. Моє віскі було занадто несправжнім. Платити треба лише за справжнє, запам’ятай це.

Ми вийшли на вулицю. Початок весни. Морози відступили. Асфальт все ще був мокрим, але сніг вже розтанув і калюж майже не було. Свіже повітря. Кожна клітина отримала свою порцію кисню. Дихати стало легше. Думати стало легше. Повний місяць. Природа очікувала тепла, дерева хотіли квітнути, птахи хотіли співати, все живе хотіло любові. Він обійняв мене. Приємно. Він не переходив межі, але і був поруч. Усе, як я хотіла. Ми йшли мовчки, він думав. Так незвично було крокувати поруч із чоловіком. Усе життя мої підбори відбивали асфальт на самоті і мені не доводилось синхронізувати свою ходу з чоловічими кроками.

— Платити за справжнє. Виходить, гріхи дарують нам дещо справжнє. І ми за це потім платимо, — промовив він, перебравши у голові купу думок.

— Питання філософське: чи справжнє те, що дають гріхи, чи ж справжнє можна заслужити, лише йдучи шляхом праведним. Але загалом так, це звичайне життя, звичайна фізика. Ви купуєте насолоду. Розплачуєтесь за неї майбутнім, здоров’ям, репутацією.

— Гріхи... Я зараз ніби сходжу з розуму. Де я так нагрішив, що зустрів тебе? Чи мені навпаки пощастило?

— Без гріхів життя було б дуже нудним. Ми даємо людям дещо дуже цінне. Історії. Історії, які дівчата захоплено переповідають подружкам на кухні за чаєм. Історії, які розповідають по великому секрету. Історії, якими пишаються. Ці історії — цінніше за все на світі, вони і є самим життям. Історії, які роблять життя глибоким.

— Розповідай. Розповідай мені ці історії. Усе, що хочеш. Ти ж хочеш поділитись. Я буду слухати стільки, скільки ти захочеш. Буду ловити кожне слово. Буду відганяти всі ці брудні фантазії з голови, я буду слухати тебе.

— Ну слухай...

І він слухав — робив те, що мені було так потрібно. Ловив кожне слово. Відганяв брудні фантазії. Тримав мене за руку. А я розповідала про зраджених дружин, про зраджених чоловіків, про службові романи. Про магнетизм. Про гормони. Про дофамін, який змушує думати лише про об’єкт свого бажання і піднімає настрій. Про серотонін, який наповнює оптимізмом і ставить тебе на вершину світу. Про ендорфін, який дарує відчуття всемогутності. Про окситоцин, що забезпечує відчуття повноти життя. Історії банальні. Історії унікальні. Історії, які не можна нікому розповідати. Розповідала про політиків і листонош, про співаків і фітнес-тренерів, про пенсіонерів і студентів, про киян і гостей міста. Можливо, я розповіла Саші одну з ваших грішний історій, якщо ви колись піддавались пристрасті у Києві. І так ми гуляли майже всю ніч.

Ми були схожими на романтичну пару: я була відвертою, а він уважним. Я була така задоволена в ту мить, так сяяла, що ті поодинокі перехожі, які бачили нас, заздрили нам. Думали, що ми закохані, що нам пощастило. Вони помилялись. Вони нічого не знали насправді. Їм лише здавалось.

Нарешті прийшли до мого будинку. Було біля четвертої ночі. Триповерхова будівля заховалась між багатоповерхівками на Саксаганського — з одного боку, в самому центрі Києва, з іншого боку, рідко хто її помічав. Ми зупинилися перед під’їздом, і в повітрі нависла напруга. Саша тримав мене за руку і не хотів відпускати. Але десь там, усередині нього, логіка й інтуїція волали про те, що від мене треба не просто йти, від мене потрібно бігти. Мені не можна дивитися в очі. Та й слухати не можна було. Але він стояв. Він дивився в очі. Він слухав.

— Я не хочу тебе відпускати. Але якщо ти хочеш, йди. Мої заборонені історії будуть тобі подарунком, за який не треба нічого платити, якщо ти підеш просто зараз, — промовила я. На вулиці був початок весни, світанки ще дихали морозною прохолодою. Але тіло відчувало лише спеку. Щоки були червоними. Його долоні — дуже теплими. Не хотілося, щоб він забирав свої руки від моїх. Здалося, лишень він забере свої руки, я вперше в житті змерзну. Хоча до того я ніколи не мерзла, навіть під час найсильніших морозів у Києві.

Я дивилась йому прямо у вічі і мовчала. Він робив вибір. У нього тоді, у ту секунду, був вибір, і він бачив це у моїх очах. Він знав, що можна забрати свою руку і бігти. Бігти далеко, щодуху, а я би не мала права його зупиняти. Не обертаючись на мої очі, бігти вперед. Тоді він востаннє у житті мав вибір. Але він стояв поруч, ковтав слину і дивився на мене. Секунди летіли, він завмер, тоді я просто потягнула його до під’їзду. Могло здатись, що я зробила цей вибір за нього, але ж ні. Бездіяльність — це теж вибір людини. Чоловіки такі сильні. Сильніші за жінок фізично. Але варто Хтивості взяти їх за руку, і вони вже легко затягуються на третій поверх будинку з височенними стелями. Чоловіками так легко керувати. Вони стають такі піддатливі, легкі, слабкі...

Я відкрила важкі дубові двері і завела його до свого дому. До свого грішного світу. Двері голосно грюкнули. Саша потрапив до квартири сімох київських гріхів. За моєї пам’яті, ще жодного разу туди не заходила людина. З невеличкого коридору я провела його прямо до вітальні з високою стелею. Кімната здавалась надзвичайно просторою і зливалася в одне ціле з кухнею. Саші відразу сподобалось у нас. Він любив простір, стриманість, поєднану з хорошим смаком і дорогими меблями. Він швидко оглянув вітальню і сів на диван. Тільки-но він присів, сили різко покинули чоловіка і м’язи розслабились.

У нас була особлива атмосфера. У нас було затишно і спокійно, ніби в раю. У нашій квартирі покоїлось невидиме тепле світло людей, які віддали його нам в обмін на швидку насолоду. Це світло було всюди, у кожній шпаринці, у кожному ковтку повітря. Коли ми ходили по квартирі, ми розганяли хмарки тієї енергії своєю гріховною радіацією, але коли у вітальні нікого не було, вона розпливалася по паркету і наша квартира ставала схожою на затуманений рай. Саша зняв взуття і поклав голову на подушку.