Розділ І

Лють вдарила його по голові пляшкою вина. Він впав на мене. Я перелякано вилізла з-під Саші, відчула, як тремчу. Шия боліла, зап’ястки боліли, душа боліла. Я сама себе обійняла руками, Лють підняла з підлоги плед і накинула на мої плечі.

— Він хотів, щоб ти стала жінкою і втратила свої чари гріха після того, як він тебе зґвалтує. Тоді б він тебе вбив. Це був його план, Хтивосте, — промовила Лють, яка врятувала мені життя. Трохи далі на підлозі я побачила ніж. Весь цей час я вважала, що він під моїм контролем, я навіть думки його читала, а ніж не помітила, злобу не помітила. Хтивість програє логічному прорахунку.

— Він хотів мене вбити? — досі не могла повірити я.

— Так.

У мене не було слів. Мені здавалось, що я провела з ним такий душевний день. Я допомогла йому подивитись на своє життя. Він просто хотів бути вільним від гріхів. Приблизно через хвилину я оговталась від шоку і зрозуміла, що сталося: розгнівана Лють подіяла і на мене. Той чорний дим з голови Саші — я надихалась ним, тепер він був у моїй крові. Моя рятівниця стояла біля дивана, нервово крутила в руках свою сумочку, і від кожного оберту я ніби все більше наповнювалася злістю. Я почала літати по квартирі, спочатку повільно, кидаючись з однієї стіни на іншу, ударяючись об них. А потім, натхненна адреналіном у крові, я летіла все швидше і швидше. Як м’ячик у пінг-понгу. Відчувала, як тремтить цегла за штукатуркою, як обсипаються крихти стін, — це лише надихало руйнувати все далі на своєму шляху. І серце моє виривалось із грудей, а я летіла за тим серцем, не розуміючи, куди і навіщо. Залетіла під диван і схопила телефон Саші, жбурнула його об підлогу, він розлетівся на тисячу шматків. В ту мить я була певна, що він вже ніколи не побачить жодного з тих, чиї номери були записані в контактах. Ще трошки, мить, година чи кілька днів — цей жалюгідний блазень попрямує простісінько до пекла. Він буде покараний за кожен свій гріх, ми наповнимо його собою по вінця, щоб горів на найгарячішому вогнищі, щоб шкіра повільно плавилась і крапала на гарячу лаву. Десь там, глибоко під плодючими чорноземами і глиною, він буде чудовим паливом для ядра. Я ще раз залетіла під диван, взяла його гаманець, злості вистачило, щоб розірвати шкіру на десятки шматків. Вилетіла у вікно. На небі були хмари, але я полетіла вище них, розгледіла місяць, який кияни побачити не могли. Я облетіла весь Київ, розкидала шматки гаманця, кредитних карток і грошей. І диво, мені було мало! Скільки ж злості, скільки тоді образи було в мені. Ну не плакати ж мені? Я ж вельмишановний гріх.

Грім гримить, вітер піднімає пилюку, целофанові пакети, а я все лютую. Залітаю до орендованої Сашею квартири. Починаю розкидати його речі, зупиняюсь. Нарешті починаю думати, натхненна злістю. Дістаю валізу і пакую одяг туди. Зубна щітка, взуття, бритва, штани і шорти, ноутбук і планшет. Нехай думають, що він утік. Нехай вважають його слабаком. Втікати з Києва він мав багато підстав. Чи то завагітніла одна з його коханок, чи то один із «друзів» попросив повернути борг, чи то він вліз в інші неприємності, нехай тепер думають-гадають. Я швидко віднесла його валізу до Дніпра і втопила у хвилях. Яка ж я була зла. Нарешті дощ полився з хмар... День почався зі снігу, а вечір завершиться дощем. Я змокла, відчула холод, адже літала в одній тоненькій сукні... Я сиділа на мосту через Дніпро і дивилась на той дощ, що стікає по мені, що стукотить по Дніпру, змиває зиму з Києва, очищає його від бруду і гріхів. І нарешті той дощ мене трохи заспокоїв. Настав час повертатись.

По дорозі додому заскочила в бар. Той самий. У якому ми зустрілись. І байдуже, що всі на мене дивились, обертались, припиняли свої розмови, не хотілося ставати прозорою. Прозорим не наливають алкоголю в барах. Сіла біля барної стійки.

— Налий мені горілки, — сказала я, і бармен зрозумів, що варто налити, хоча грошей у мене явно не було.

— Що з вами сталось?

— Померла моя надія на щасливий кінець. Я потрапила у власні ж сіті. Дурепа.

— На вас хтось напав? Викликати міліцію?

— Налий мені горілки, — грубо повторила я. І він нарешті налив. І я випила. І пішла. Цікаво, який вигляд у мене тоді був, що бармен навіть не подумав зупиняти мене і просити заплатити?

Коли я повернулась, усі дівчата були вдома. Вони страшенно перелякалися за мене і зачекалися мого повернення. Саша лежав на дивані без тями, його голова була липкою від червоного вина, на дивані лишались багряні сліди.

— Не дивіться на мене. Я схожа на них. На своїх жалюгідних жертв. На тих жінок, які терплять побої і зради чоловіків. На тих чоловіків, які безуспішно намагаються догодити динамщицям і кокеткам. Я схожа на закохану дурепу, — я тремтіла чи то від люті, чи то від образ.

— Тобі все ще буде шкода, коли ми знищимо його? — промовила до мене Лють.

— Ні. Не буде. Давайте вже швидше позбудемось цієї примітивної людини, яка посміла вважати себе сильнішою за всі людські гріхи. Я сама розчиню його тіло в кислоті, а потім виллю у Дніпро, — сказала я, прокручуючи в голові епізод, що стався півгодини тому.

Я прив’язала Сашу до батареї. Міцно стискаючи його руки, я вигадувала чоловікові нові випробування. Не хотілося залишати в ньому ні грама світла. Ні грама добра, ні грама любові. Він мав стати порожнечею, мав стати суцільним злом. Без шансу відлетіти кудись вгору після того, як його легені зроблять останній вдих.

— Ти мене кликала? — спитала Ревність, що зайшла без стуку близько третьої ночі. Весь цей час я не могла заснути. Моя лють повільно танула, я думала, що Ревність зайшла пожаліти мене, але ні. В її очах я побачила: вона тут по роботі.

— Забирайся, — грубо промовила я, перевернулась на інший бік і знову заплющила очі. Я побачила Лєру. Її біляве волосся, її блиск на губах і посмішку, яку вона не шкодувала дарувати чоловікам. Весь день Саша провів зі мною, а сниться йому зараз вона. До знайомства з нею в його думках була я, а тепер він хоче мене вбити, щоб ще раз побачити її. Я відчула, як мене хтось погладив по голові. Ревність лягла поруч зі мною й обійняла. Я обернулась до неї і прошепотіла. — Я дуже боюсь тебе. Чому зараз тут не Лють, чому біля мене лягла ти? Як же так сталося? Як же ці гормони потрапили до моєї крові? Як же їх позбутись? Я боюсь тебе.

— Бійся себе. А я можу піти будь-якої миті.