Розділ І

Після поцілунку я б мала піти і працювати далі, але я залишилась сидіти напроти Лєри, розглядаючи її очі, руки, губи. Мені було дуже цікаво, що ж далі? Які саме пригоди притягне мій поцілунок? Лєра обробляла щось у Фотошопі, а я пройшлась по її квартирі, відчула на дотик її шпалери, прочитала імена письменників, які були написані на книжках. Роздивилась картини, які вона привезла з Туреччини і Європи. Відчула запах її парфумів. Білявка виходила пити чай на свій балкон, відчувала холод березня, в якому була надія на тепло, а тому той холод можна було зустрічати без теплих курток і шапок. Можливо, саме тому і кажуть, що весна обманює. Лєра згадувала, як пила чай на балконі вперше, коли там щойно закінчили ремонт. І тоді здавалося, що саме там він смакує набагато краще. Смачніше, ніж у старому гуртожитку чи в орендованій квартирі. Це ж її власний балкон, вона заробила на нього, ночами малюючи картини, створюючи графічні малюнки, спілкуючись із замовниками, виконуючи всі їхні забаганки. Не раз її спина нестерпно боліла, а очі вже нічого не бачили, але тепер вона мала плоди своїх трудів — могла стояти у власній квартирі, в яку ніхто не міг би зайти без запрошення, пила чай на балконі і навіть пейзаж, який вона споглядала звідти, належав виключно їй. І шкода, що це перше відчуття гордості за саму себе швидко зникло. І балкон вже так не тішив, а сприймався як належне. І чай перетворився на звичайний. Та інколи Лєра все ж таки змушувала себе цінувати цей момент, згадувала, що не всім в її віці пощастило заробити на подібне самостійно. Але того дня вона замислилась, заради чого все це, який у всьому цьому сенс, чи дійсно це те, що робить її щасливою. Самостійність, незалежність, її розум і сила. Чи вона взагалі туди рухалась всі ці роки?

Через годину Лєрі зателефонувала подруга, з якою вона не бачилась кілька років.

— Лєрочко! Ми в Києві! Я дуже хочу тебе побачити, — сказала Марта в мобільний. І Лєра була теж неабияк рада тому, що її подруга приїхала до України.

Недаремно я провела в тій квартирі годину. Лєра швидко одяглась і сіла до свого авто. Я сіла поруч. Хоча цілувала білявку я, а не Ревність, у голові дівчини почала прокидатися заздрість до подруги, яка має двох дітей і чоловіка-опору. Ось вже в її голові вимальовується ідеалізація чужого життя, і вона починає хотіти жити чужим, не своїм. Вона потрапляє у пастку, хоча ще навіть не зустрілася з Мартою. Це все мій поцілунок. Лєра дивиться по сторонах, червоне світло, поруч інші водії — всі чоловіки. Як же важко постійно бути одній, іноді так хочеться побути слабкою, сісти позаду, сісти поруч, не думати про дорогу, а просто їхати в авто свого сильного чоловіка. Розслаблено дивитись у вікно, розглядаючи весняні дерева, вітрини магазинів, і не стежити за дорогою.

Лєра їхала в центр, а я дивилась на наші відображення в дзеркалі. Ми такі різні, але ж обидві прекрасні. Білявка проти брюнетки. Кохання проти пристрасті. Хто ж із нас переможе? Червоне світло перший раз. Червоне світло другий раз. Червоне світло третій раз. Її янгол натякав, як міг. Лєра, звісно, не звертала уваги на дорогу і на червоне світло, яке зупиняло її на кожному світлофорі. Вона покірно чекала зеленого і тиснула на газ — рухалася вперед. Вітрини магазинів, мамочки з візочками, ділові леді з великими сумками, старовинні будиночки з високими вікнами, бізнесмени, туристи, промоутери з листівками, моделі, що усміхалися киянам з реклами, машини з кавою. Лєра тиснула на газ.

Півгодини — і радісні обійми. Півгодини — і вони з подругою вже сиділи одна навпроти одної в затишній кав’ярні на Подолі. Ділилися враженнями, емоціями, новинами, згадували минуле.

— Я дуже люблю Україну, але до хорошого життя звикаєш, — розповідала їй Марта. — Не думаю, що ми колись повернемося з чоловіком і дітьми з Ізраїлю сюди. Але, як бачиш, серцю не накажеш. І воно підказало нам, що ми маємо приїхати на Батьківщину. Будемо тут місяць.

— Серцю не накажеш, бо серцю наказує Бог, — усміхнулась Лєра.

— Ох, сонечко моє, як же я скучила за твоєю філософією! Ти вся сяєш! Розповідай же про себе! Як ти? Чи не вийшла ще заміж? Мені так соромно, що ми з тобою нічого не знаємо одна про одну.

— А знаєш, я цьому дуже рада! — промовила Лєра. — Не спілкуватися із тобою три роки, не бачити фотографій в соціальних мережах, щоб зустрітись отак і поділитись усім особисто — це безцінно. Ти знаєш, у мене є друг, з яким я переписуюсь щодня по скайпу і вайберу. Але, коли ми зустрічаємося, нам немає про що поговорити. А от так зустрітись з тобою, бачити твої очі, чути твої історії — це до мурашок по шкірі. Це так по-справжньому. У нашому світі залишилось дуже мало справжнього.

— Якщо коротко про наше життя, то Андрій пішов до школи, йому там дуже подобається, він чудово розмовляє англійською і на івриті. Маша теж у свої чотири роки знає три мови. Щоправда, плутається й українською говорить найгірше. Але вчу її рідному. Стежимо за всіма подіями, що в Україні відбуваються, молимося за країну. Подорожуємо. Двічі на рік літаємо в Європу. В минулому році були ще й у Кенії... Знаєш, я тебе часто згадую. В інституті ми були такі близькі з тобою. Я захоплювалася твоєю цілеспрямованістю. І зараз бачу, що ти неабиякий молодець, досягла усього сама.

— Не буду лукавити. Я обожнюю своє життя і нічого не хочу в ньому змінювати.

— А хлопець в тебе є?

— Ох Марто... Я живу в мегаполісі, тут мільйони чоловіків. Звісно, у мене є хлопець. І не один. Але я ніколи не переходжу межу. Пам’ятаєш Сократа?

— Ем, це один із твоїх хлопців?

— Марто! Сократа! Нам наша викладачка філософії давала читати «Банкет» Платона, і ми чесно з тобою пішли в бібліотеку і знайшли ту книгу з діалогами, в яких Сократ говорив з Діотемою!

— О так! Я згадала. Ну звісно, але я нічого не пам’ятаю з того тексту.

— А я перечитувала і прослуховувала розмову з мудрецем тисячу разів. Прекрасна Діотема і Сократ. Для мене кохання — це прагнення до блага. По суті, кожне живе створіння має одну мету — народити. Народити фізично або духовно. Жіноча природа — це любов і включає всю цю любов у жінці, звісно, чоловік. Діотема казала, що всі ми вагітні, і ця наша вагітність просить виходу назовні. Але народжувати можна не лише фізично. Я народжую від чоловіків духовно. Я завжди трохи закохана. Мої чоловіки пестять моє тіло руками, а душу — компліментами і захопленими поглядами. Потім я сідаю за ноутбук і творю. А мої замовники хвалять мене — і я щаслива.

— Ох Лєро... Твоя теорія, вона, звісно, прекрасна, як і ти. Я завжди захоплювалась тим, що ти маєш власну точку зору на все. Але ж ти не думаєш, що зможеш обманювати природу вічно? Ти не думаєш, що колись тобі все ж таки захочеться тепла, підтримки? Народити не духовно, а фізично?

— Думаю. Так, я інколи думаю про це, і стає страшно. Але подивись на моїх однокласниць. Скільки з них вже розлучилось? Якщо я вийду заміж, де гарантія того, що через десять років у мене буде тепло, підтримка і опора? Ніде. Шлюб — це важка робота. Мудрою жінкою бути важче, ніж сидіти в кав’ярні і малювати дизайн нового веб-сайту. І я дуже боюсь помилитися з чоловіком. Раптом я віддам йому всю себе, а він. Піде до іншої. Ти кажеш, що я цілеспрямована, це правда. Але спрямовувати всю себе на чоловіка дуже страшно.