Розділ І

Я взула чоботи на високих підборах. Зверху — чорну шкіряну курточку. П’яту ніч Саша проводив на дивані моєї квартири. Я впевнено грюкнула дверима, залишаючи його одного, і пішла до Лєри. Настав час робити вибір, дівчинко. Я тебе так любила. Тепер розумію, чому. Бо в тобі завжди був він. А ти завжди була в ньому.

Перед тим, як зайти до Лєри, я в людській подобі завітала до кафе і замовила собі міцної чорної кави. Цілу вічність розмішувала в ній одну ложку цукру, намагаючись розібратися, що відбувається. Я виконую свою роботу чи мною керують обійми Ревності? Цукор давно розчинився, а я все ще помішувала каву. А потім витягнула ложечку і подивилась на свої очі у відображенні. Це всього лише робота. Зробивши кілька ковтків, я побачила чоловіка з блакитними очима. Він був настільки світлим, що моя інтуїція відразу дала зрозуміти, ким він є. В його очах світилось добро, зроблене в минулих століттях, величезна сила світла, жінок і чоловіків, тіла яких вже давно зогнили, але добро яких завжди буде тут.

Янголи спостерігають за нами мовчки. Що їм сказати? Вони спостерігають і сприймають нас як належне, вірять в тих, кого вони оберігають, намагаються допомогти їм знаками, натхненням, книжками, які потрапляють під руку у правильний час, музикою, цифрами, світлофорами з червоним світлом, снами... Але інколи вони все ж таки підходять до нас. Певно, коли відчувають крихту несправедливості в наших діяннях.

— Зупинись, — попросив білявий чоловік з блакитними очима, сідаючи навпроти мене.

— Я не можу. Ти ж знаєш, що людині дається така ноша, яку вона може нести.

— Ти робиш це лише тому, що ти стаєш жінкою. Зізнайся, ти вже захотіла від нього дитину, — промовив янгол, а я здивовано поглянула на нього. Наш чоловік — це вже не таємниця?

«Цікаво, хто ще знав про те, що ми полонили його в своїй квартирі, і чи скоро нам чекати через це проблем», — промайнуло в моїй голові.

А янгол продовжував:

— Ти вже давно мала б перетворитися на людину. Не маєш права працювати і підходити до тієї, на яку перетворюєшся. Ти перестала бути об’єктивною.

— Ні. Дитини я не хочу, — почала спокійно виправдовуватись я, в тому числі і перед собою. — Я не жінка, а Хтивість, я — гріх. Я так роблю, бо вона заслужила. Подивись на її життя. Її тілу треба народити, її тілу потрібні мої гормони, йому потрібна божевільна пристрасть, почуття, закоханість. Вона вважає, що її мозок контролює всі процеси, вважає себе сильною, такою, що вміє користуватись чоловіками, розумнішою за мене. Нехай доведе це.

— Ви ж наче були подругами, а тепер вона стала твоїм особистим ворогом.

— Я йду до неї виключно у справах!

— Але ти хочеш дати їй більше, ніж вона заслуговує. Я бачу в твоїх очах не просто хтивість, я бачу лють і ревнощі.

— Та ні! Ти чудово знаєш Лєру. Чудово знаєш, скільки в ній розуму, енергії, краси. Тому і ставки високі. Тому і випробовування буде важким. Тому і винагорода має бути високою! Скільки років вона використовувала мене, конвертувала мене у свою творчість, а тепер я просто збільшу свою дозу, та й все. Вона використовувала чоловіків для свого натхнення, вона зуміла віддавати їм своє тіло, але не віддавати душу. Вона вважає себе хитрішою за мене, хитрішою за життя і хитрішою за природу та Бога. Випробування вже давно мало спіткати її. Як винагорода чи покарання за пиху? Якщо вона дійсно сильна особистість, вона не зрадить своїм принципам, правда ж? Не витрачай на мене час. Йди обсипай її своїми знаками! Вона ж у них так вірить.

Під кінець я зовсім розлютилась і була грубою з тим світлим блакитнооким янголом. Якби в янголах була злість, він би злився. Але він мовчки дивився на мене і сліпив очі своїм світлом. Пригнічував мене своєю впевненістю. Але я знала: його впевненість не має нічого спільного з об’єктивністю, варто швидше відходити від нього, поки каміння не почало потрапляти і шкодити моєму рішенню, моїй впевненості. Я швидко допила каву і пішла в туалет не прощаючись. Я подивилась на себе в дзеркало, все ще була переконана в своїй правоті. У моїй сумочці була особлива червона помада. Я зняла з неї ковпачок, повільно відкрутила і нафарбувала губи не вагаючись. Вперед.

Того дня Лєра працювала у себе вдома. За шість років ця дівчинка змогла купити собі двокімнатну квартиру в новобудові і зробити там ремонт. Її оселя була уособленням затишку. Мені здається, якби я була людиною, я б теж зробила подібний ремонт. У квартирі київських гріхів була вишуканість і класичний інтер’єр, у Лєри ж все було у стилі мінімалізму і хай-тек. Персикові шпалери, білосніжний диван, червоні подушки. А на столі червоні троянди. Дуже схожі на ті, що прикрашали мою кімнату. В одній кімнаті у Лєри була спальня з великим ліжком, дзеркалом, шафою і тумбочками. Інша кімната — вітальня і кабінет водночас. Того дня я застала білявку на кухні, але, звісно ж, не за приготуванням їжі.

Я підійшла до Лєри ближче, сіла на стільчик навпроти. У вікно світило сонце, дівчина заплющила очі. «Дивовижна жінка», — подумала я про себе. Розпущене волосся, сіра патріотична футболка. Лєра не хотіла піддаватись мейнстріму, тому носила її лише вдома. Хоча й напис на футболці був дуже дотепним.

Її інтуїція працювала на відмінно. Вона мене не бачила, але відчувала, що скоро в її життя прийдуть великі зміни.

Вона навіть свій ноутбук відсунула, щоб подивитись у вікно на сонце, ніби чекаючи пояснення. На жаль, я мала це зробити. Пробач. Я підійшла до неї ближче. Ще ближче. Ще. Поцілувала своїми червоними губами в чоло. Почалось.

Я й сама не знаю, що буде відбуватися з людьми після того, як я зроблю свою роботу. Зазвичай, усе складається природно: люди просто притягують обставини, випадки, а в них розкривають себе і роблять свій вибір. Люди вважають, що процеси в їхньому організмі запускають інші люди. Насправді ж часто я приходжу набагато раніше за тих людей. І з моєю допомогою притягуються ключі від дверей, за якими потік енергії чекає моменту виходу назовні. Тоді у людини з’являються крила.