Розділ І

Я читала його думки із захопленням. Чоловіча логіка — прекрасний двигун людського прогресу, на який надихають гріхи і кохання. Дим від сигарет летів кудись в небо, затягнуте сірими сніжними хмарами. Саша думав про те, що потрібно написати своїм друзям, але не знав, як пояснити їм всю цю історію. Він хотів написати сестрі, але здогадувався, що потім злі сім гріхів почнуть свою помсту і будуть псувати її життя. Думав зістрибнути з балкону, але знав: гріхи наздоженуть його, кожна з нас доторкнеться до нього і він цього не витримає. Кожна ідея помирала в зародку, і він витягував з пачки нову сигарету, промовляв кудись до Васильєва, що той неправий і насправді вихід є. От зараз він знайдеться, з черговою сигаретою.

— Цікаво, скільки йому лишилось? — промовила

Ревність до мене. — Ти помітила, як він постарішав за ці три дні?

— Помітила. Боюся, щоб ми не спричинили появу пухлини або виразки. До речі, він зараз на балконі думає, як втекти від нас. Мені самій цікаво, як йому втекти так, щоб ніхто з нас цього не помітив. Я не зможу нормально пережити його смерть на нашому дивані.

— На кого ти його залишиш сьогодні?

— На себе.

— Тоді мені доведеться залишитись з вами.

— Ні, люба. Я тримаюсь. Подивись на мене? Я в адекваті і все контролюю своїм розумом.

— Твій настрій псує погоду. Ти перетворюєш весну на сніжну зиму і забираєш у людей сонячний березень, — осудливо промовила Ревність, та я пропустила її слова повз вуха. Мені було куди цікавіше порпатися у голові чоловіка, який розмірковував про втечу.

Чому ці гормони у нашій крові ускладнюють наше життя? Здавалося би, ідеальний план: привести об’єкт своєї зацікавленості до себе додому, покласти на диван і бути з ним щасливим до кінця своїх днів. Але чомусь це не працює на практиці. Ми не можемо привласнювати собі чужі душі, а наші почуття іншим часто потрібні так само, як і наші внутрішні органи або ж іще гірше — відходи нашої життєдіяльності. Сувора реальність.

Саша повернувся до вітальні, сів на вже рідний для нього диван. Продовжував думати і шукати відповідь на одне-єдине питання: як утекти? Відповідь точно мала бути. Ревність казала, що вихід завжди є. А злість у його серці непомітно адаптувалась, почала посилати до голови чорні, небезпечні думки, а я їх навіть не помічала. Дивилась на нейронні зв’язки в голові і струм, який вони проводять, а отруту Люті не помічала. Дівчата тим часом бігали з кімнат до кухні і вітальні, збирались на роботу, чепурились, снідали. Дуже скоро вони розбіглись, а ми лишилися наодинці. Дубль два.

Ромашковий чай, зроблений мною для Саші, давно вистиг. Саша його майже не пив. Я боялась покликати його, підійти ближче, бо знову могла спровокувати у нього бажання. За вікном завивав холодний вітер, з неба зривався сніг. Своїм настроєм я псувала киянам березень, змушувала знову витягати зимовий одяг із шафи, відкладати візит на СТО для зміни шин, відкладати поїздку на дачу.

Я сиділа на підвіконні, обнімала себе за коліна, як остання ванілька. Вирішила дарувати Саші історії, раз поцілунки не могла. Це все, чим я могла заспокоїти його. Віддячити. Історії, яких нікому не можна чути. Історії, які є власністю тих людей, які їх пережили. Певно, ті історії були моїм єдиним скарбом.

— Сідай до мене на підвіконня. Розповім тобі найпотаємніші секрети будь-якої людини. Хочеш? Секрети Хтивості. Про повій, про збочення, про фантазії, про все те, про що не розповідають. Хочеш знати, хто з наших політиків гомосексуальний не лише по стану душі, але й у фізіологічному плані?

— Це нецікаво, — відповів Саша, лишаючись на канапі.

— Та невже? Всі люди тільки про те і говорять. І всім цікаво знати: хто кого трахав, трахає і хоче трахнути, хто кому смокче, хто кому що дарує потім за це.

— Але мене це не цікавить. Ти доводиш людей до цього бруду — це твій клопіт. Навіть не хочу знати, на яке дно ти їх тягнеш за собою. Ця ваша брудна робота мене більше не обходить. — буркнув Саша і замовчав. Я думала про те, з яким захопленням всі ці історії він слухав у ніч нашого знайомства. Тоді по дорозі додому я відкрила йому багато секретів, а він слухав з цікавістю і просив розповідати ще і ще. Тепер Саша дивився похмуро вбік. Та потім зрозумів: зі мною не можна так брутально розмовляти і звинувачувати.

— Я їх не знаю, мені нецікаві їх історії, — полагіднішав його тон. — Не розумію, чим вони зарадять моїй неволі. Але якщо хочеш, то... Розкажи краще мої історії. Мені з учорашнього дня почало здаватися, що я народився й одночасно помер. Вчора я вперше побачив те, що змусило мене дихати. І водночас я вперше по-справжньому усвідомив, що я — ваш раб. Тому, якщо я вже тут, якщо я вже з вами, розкажи мені про мене. Про моє життя. Про мої тридцять років. Хочу подивитись на себе зі сторони. Жадоба мене відразу розкусила, чим же я, цікаво, запам’ятався тобі?

— Знаєш, а коли я тебе побачила вперше, захотіла, щоб ти сам мені розповідав про себе.... Але буду виконувати твої бажання, — промовила я і пірнула до його голови.

За три дні я ще жодного разу детально не розглядала його минулого, не наважувалась роздивлятись його колишніх дівчат, шукати причини наслідків.