Розділ І

Дівчина опустила руки й обернулася до дверей.

— У мене для тебе така хороша новина! Вгадай, кого я зустріла щойно у магазині. — промовила жінка до доньки.

— Уявлення не маю, — сухо відповіла Зіна.

— Твою Танюшку! Вони з чоловіком купили квартиру в сусідній новобудові, уявляєш?

У кімнату влетіла Заздрість. Вона відчула, як підвищився тиск у Зіни, росте напруження, здавалось, що очі наповнились диявольською злістю, яку вона навіть не могла і не хотіла приховувати від мами.

— Навпроти нас? Вони зовсім ідіоти? Не могли купити в будь-якому іншому районі квартиру? — закричала Зіна.

— Але у нас на Позняках...

— У нас! У нас на Позняках! Це наш район, ще її тут не вистачало! Сиділи б там на своїй Троєщині.

— Доню, що між вами сталось? Раніше ти її так любила, а тепер?

Дівчина нічого не відповіла. Її щоки горіли, а десь у сусідньому будинку одночасно горіли щоки її колись найкращої подруги Тані. Заздрість влетіла до Зіни в тіло, вона зупиняла кров, від чого у дівчини почався приступ мігрені. А вилетівши, прошепотіла на вухо своїй постійній клієнтці:

— Ти талановитіша за неї. Ти гарніша за неї. Але він обрав її, а не тебе. Вони щасливі, хоча на щастя заслуговуєш ти. Це так несправедливо. Це так нечесно. Життя несправедливе. Ти краща за неї.

Зіна ковтнула дві пігулки від болю в голові і закрила штори. Тепер її дуже дратувало світло сусіднього будинку. Здавалося, що штори не могли захистити від тих вікон, світло проривалось до кімнати. Зіна вважала життя несправедливим, а чуже світло засліпило її повністю. Заздрість полетіла далі, пігулки намагалися боротись із наслідками її роботи, виходило у них погано. Зіні варто було б заснути, але ж головний біль не давав. А Ревність ще довго літала вечірніми Позняками. Вона їх дуже любила. Вона залітала до поетів, збірки яких не видавали. До дівчат, які не проходили модельні кастинги. До людей, яких ніхто не лайкав. До чоловіків, яких ніколи не підвищували на роботі. І вони злились на інших, вони засуджували їх, видаючи свою заздрість за точку зору, а їх голови боліли з кожним днем все сильніше.

Саша

Мені стало страшно прокидатись. Раніше я розплющувала очі, і вони палали жагою до роботи. Тепер же мене паралізував страх. Я прокинулась і роззирнулась довкола з острахом: боялась побачити Ревність поруч на ліжку або зрозуміти, що я стала жінкою. Боялась побачити на простирадлах кров від менструації. Мене сковував страх. Того ранку, на щастя, простирадла були чисті, а Ревність спала — і моя ревність спала. Я вийшла до вітальні, побачила порожній диван і дуже злякалась. Серце ніби стрибнуло у п’ятки. Відчинені двері на балкон. Холодне повітря у вітальні. Аж раптом Саша зайшов з балкона до кімнати, ледве пересуваючи ноги. Він тримав у руках телефон. У нашій квартирі не було WiFi, і він шукав його на балконі.

Як же він змінився за один день. Як же змінюються люди, коли у них з’являється сенс життя. Його тіло, зіпсоване гріхами, знаходилось у нашій квартирі, а душа вже була іншою, постава іншою, погляд іншим, тембр голосу іншим. Хоч ноги і пересувались повільно, тепер вони знали, куди рухатись.

— Скучив за мною? — спитала я.

— Привіт, — трохи невпевнено усміхнувся Саша. — Слухай, а мені можна піти?

Ось так. Ранок. Весна. А він вбиває мене одним реченням. Звичайно, ні. Тобі не можна. Але я промовчала. Спробувала вдати, що мені байдуже, навіть вичавила із себе сонну посмішку, вдала, що не розчула, що заклопотана іншими проблемами. Босоніж пішла до вікна поруч із ним. Різко розсунула штори. Рожева орхідея квітнула на вікні. У зеленій кімнаті хтось розплющив свої очі. В Америці звідкись дізнались, що Ревність полюбляє зелений і назвали її Зеленим монстром. Я подула на нігті і зробила їх червоними. У чашці — його чорна кава. Вже холодна. Певно, він прокинувся вже давно і весь цей час думав. Небо затягнули сірі хмари. Жодної надії на сонячний день.

— Ну як же тепер ми можемо тебе відпустити? — почала дуже повільно розмірковувати я. — Сам подумай. Тепер ти більше, ніж чоловік. Ти людина просвітлена. Людям ще зарано знати про те, що ми ходимо ось так біля них, часто в людській подобі.

— Я нікому не розповім, — сказав Саша.