Розділ І

— Навіть не знаю, з чого почати. Тридцять років. Ніби й половину життя прожив, так багато історій, але не знаю, за що зачепитись.

— Певно, насправді я нічого особливого не зробив, тому й чіплятись нема за що. Я всі тридцять років не жив, а існував.

— Не кажи так. У кожного свій шлях. Криза тридцяти років — це вік, який часто включає в чоловіках заздрість і змушує порівнювати. Впевнена, що зараз знайду в тобі багато благородних вчинків.

Він нарешті підійшов до вікна і сів навпроти на підвіконні. Дивився на мене з презирством, але намагався вдати спокій. А я так краще могла роздивитись, що там за його поглядом, за його роздратуванням на мене. Я шукала щось хороше, але не бачила. Бачила багато дівчат, якими він користувався. Так от чому я не впізнала Сашу! Він народився і виріс у Львові. Там він заробив дуже погану репутацію завдяки місцевим гріхам. До Києва він переїхав кілька років тому і поводився спокійніше, але все одно багато грішив. Саша був жахливо безвідповідальним. Він любив використовувати людей заради своєї насолоди, він не любив інвестувати у своє майбутнє, він обожнював швидкий кайф. Не дивно, що його зникнення нікого не здивувало. Він міг програти кілька тисяч доларів у казино, міг забути про важливу презентацію на роботі, він міг підставити своїх співробітників в офісі. Саша був із тих, хто хотів усього і відразу. Насолоди — і побільше. І байдуже, що там далі. Він же все життя намагався заповнити порожнечу всередині. Заповнити штучним і несправжнім. Він був таким же, як всі наші клієнти. І чому ж він тоді став для мене таким особливим, якщо він такий же спустошений, як й інші?

— Давай почнемо з першої жінки у твоєму житті. Дивлюсь на неї, — почала говорити я немов у трансі, споглядаючи на дитинство Сашка. — Здається, що вона ніколи не любила тебе. Здається, що вона хотіла знайти собі чоловіка, а ти їй заважав у цьому. Ось вона обіймає тебе, проводжаючи у дитячий табір, а ти плачеш. Тобі хочеться обіймати і відчувати її тепло на тій автобусній зупинці вічність. А вона відриває тебе від себе, насильно саджає в автобус. Ти плачеш, з тебе сміються діти. Ти хочеш сісти біля вікна і махати їй, хочеш цілувати скло, але біля вікна зайняті всі місця. А мама вже пішла, зникла, її нема. Ти закриваєшся від інших, ти ображаєшся на весь світ. Образа — нереалізована ненависть — сидить у тобі, немов пухлина. І ти щедрий на образи для дівчат у тому таборі. Тобі потрібна їх любов. Ось вони, немов квіти, дівчата твого загону. Але ти їх топчеш. Тебе тягне до краси, тобі потрібна любов, але тебе не навчили поливати квіти, тому все, що ти можеш, — зривати їх і викидати. Бачу тебе в цьому ж таборі і через кілька років. Ти вже не хлопчик, ти юнак. Вже зрозумів, що для того, щоб отримати те, що ти хочеш, варто говорити дівчатам гарні слова, варто усміхатись, прибирати їх волосся за вуха, як моє сьогодні. Ти навчився цінувати красу квітів... Але не навчився віддавати. Твої слова були нещирими. Квіти потрібні тобі лише для того, щоб милуватись ними коротку мить. Але ти., — я вийшла з свого гіпнотичного трансу. — Ти досі так і не зрозумів, що світу треба давати. Що планеті варто віддавати, а не лише брати. Як же можна не зрозуміти таких простих речей у тридцять років?

— Сашо, що за проповіді?

— Це всього лише те, що я побачила.

— Щось ти побачила зовсім не те. Ти казала про квіти. Це смішно. Жінки не квіти, вони — риби. Мені здається, останнім часом вони всі стали оселедцями. Холодними, липкими і жирними. Іноді серед них пропливає жвава і весела акваріумна рибка, вона привертає увагу своїми фарбами, тим, як вона махає хвостом, хочеться на неї обернути голову, аби просто помилуватись за склом акваріуму. Діставати вудочку і ловити бажання зовсім немає. Це всього лише акваріумна рибка, створена для того, щоб милуватися нею, їх не смажать на сковороді, не саджають на гачок. Іноді ти йдеш до місця, де цих акваріумних риб десятки, і ти просто роздивляєшся, помічаєш раптом, що одна з них на тебе дивиться так, ніби чекає, коли ти її зловиш. Цей погляд мотивує тікати, а не ловити, а рибка вмить з маленької, яскравої, жвавої перетворюється на акулу, яка щось затіває. Її активність направляється на тебе, тому відразу починає викликати відразу. Ти чудово знаєш, що подібні рибки лише прикидаються гарними маленькими, насправді ж вони підступні акули і багато з їх виду вже зловили твоїх друзів. Можливо, вона і не акула, ще гірше. Піранья. Акули з’їдають одразу, а піраньї поволі. Або ж якась риба-паразит, присмокчеться до тебе і буде смоктати твою кров. Навіть немає ніякого бажання вивчати, хто ж вона. Ти гребеш, гребеш, гребеш подалі. Повертаєшся до світу оселедців, які дивляться на тебе своїми тупими очиськами на вулиці, в касах банку, за прилавками супермаркету. Періодично ти звичайно їси рибу. Запечену або ж слабосолену, іноді підсмажену в спеціях, іноді варену. Вони самі приходять до тебе за звичкою, вони самі лізуть тобі до рота, самі швиденько забираються геть. Так вже повелося, що з твоїми заробітками і зовнішністю ти можеш собі дозволити не витягати сковорідку, не читати рецепти приготування, не викидати вудочку, а просто відкрити двері, посміхнутись і впустити до себе рибу на тарілку. Ти знаєш, деякі з них готують себе кожен раз по-особливому і хочуть тебе здивувати своїм смаком. У них не виходить. Ти вже давно ситий, ти не встигаєш зголодніти, готових риб так багато в Києві. Інші завжди мають один і той же смак: здається, їм просто подобається коли їх їдять і отримують задоволення від їх стабільно приємного смаку... І тебе все влаштовує. Головне, щоб приходила різна риба. Не одна й та сама, бо тоді вона швидко набридне. І як тільки риба подивиться на тебе поглядом, що промовляє: «Я хочу, щоб ти їв одну мене до кінця своїх днів», ти змінюєш меню. Виключаєш її зі свого раціону, бо після цих слів вона знову піранья, вона знову акула, вона знову липучка. Тобто ти знову не знаєш, хто ж вона, але вона точно викликає у тебе огиду, тому ти просто кажеш їй, що їсти її вже ніколи не будеш. Іноді сказати це важко, бо вона починає випускати свою отруту, тому ти просто намагаєшся уникати її подачі на свій столик. Вигадуєш про те, що ти тепер вегетаріанець або ж на білковій дієті. І часто ті риби настільки тупі, що вірять, що ти і справді зміг стати вегетаріанцем. Або ж іще смішніше: вірять, що білкова дієта може стати причиною не їсти рибу. Вона ще б’ється об тебе своїми хвостиком, намагається нагади про своє існування, а тебе це страшенно напружує, ти мрієш, коли ж вона зникне. І вона зникає. І на морі настає штиль...

— А як же та білявка? Чомусь вона не стала для тебе акваріумною рибкою?

Саша стиснув кулаки. Певно, гнівався через те, що я дізналася про білявку. Вона вже стала чимось інтимним й особистим для нього, а виявилось, що ми вже про неї пліт-куємо. Він і сам не знав, чому білявка не виходила з його голови і чим вона особлива.

Потім ми ще говорили про якісь дрібниці. Про його прогулянки з дівчатами. Його погане самопочуття. Він щось казав про свого племінника і сестру. Питав мене про світло, яке з’являється в кімнаті тоді, коли ми спимо або ж працюємо. Поступово він охолонув, навіть почав усміхатись і думати про свій шлях, про те, що варто було змінити, але тепер це вже неможливо. Ми довго розмовляли з ним ось так на підвіконні, а потім виходили курити на балкон. Я із задоволенням вдихала дим його сигарет і боялася звикнути до його присутності, боялась кохання, яке оселилось у його серці, боялась зайти з балкона до вітальні та побачити там Ревність. Боялася звикнути, але звикала. І хотілось так стояти з ним на балконі цілу вічність і цілу вічність отруювати себе сигаретним димом, варто лише знати, що він видихає його. Так, я знаю, ви зараз подумаєте, що в мене вселилась богиня Ваніль. Хтивість не має права так прив’язуватись. У моменти тих ванільних думок я грішила.

Після обіду ми включили серіал і замовили піцу. Я жахливо втомилась розглядати дорогу, по якій йшов Саша. А він продовжував перейматись.

— Я ж нічого не досягнув... Орендована квартира. Машина — шматок заліза, який я купив для того, щоб колеги знали, що я щось значу у цьому житті. І ще без машини після тридцяти років всі тебе зневажають. А зараз я розумію, всім начхати. На мою машину і на мене. Я ж ненавидів віддавати гроші на паливо. Я ж любив велосипед. Чому я так рідко катався на велосипеді? Після мене не залишиться нічого. Я ж нічого не створив. У мене немає дітей.

— Кілька твоїх ідей на роботі успішно втілені в життя. Ти підтримав сестру, коли вона розлучалась із чоловіком. Став для неї опорою. Вона цього ніколи не забуде. Ти подарував кільком дівчатам переродження. Ти прожив цілком гідне, цілком звичайне життя. Тобі нема за що себе засуджувати.

— Але ж я багато грішив.

— Хіба було б краще прожити життя і не згрішити жодного разу?

— Я так хочу повернутись. Я хочу жити, подолавши всі гріхи. Тільки на цей раз по-справжньому. Я хочу любити жінку, а не користуватись нею. Хочу створити щось своє, а не просто сидіти в офісі на роботі. Хочу жити, а не існувати, — казав він тоді, а я чомусь не розуміла, наскільки нещирими були його слова.

Люди завжди запізнюються. Поспішають, але все одно, запізнюються. На вулиці стало темно. Я сиділа на дивані, гортала журнал, на столі лежала порожня коробка з-під піци, а Саша був у душі. Я думала він — містер-чистоплотність, другий раз за день у душ, насправді ж він вирішив заховатися, за шумом води було важко прочитати його думки. Вони змішувалися з чорним димом, перетворювались у чорну хмару, яка от-от мала пролитись на мене злістю. Хмарі було тісно в серці. Думки, не трансформовані в слова, не розчинені в любові і прощенні, рояться у голові, емоції розривають серце, вони вдаряються об його стіни, збільшуються в об’ємах, хочуть вирватися назовні. Я б мала це відчути, але замість цього я одним оком дивилась дурнувате шоу по телевізору, а другим розглядала модні весняні сукні в журналі. Не знаю, як це сталося. Він швидко зайшов до кімнати, і в його очах був звір. Він підійшов до мене так швидко, як леви підбігають до своїх жертв, накинувся на мене несподівано. Відкинув плед на підлогу, закрив долонею мій рот, щоб я не кричала, завалив мене. Перші секунди я не пручалася, просто спостерігала за всім, немов зі сторони, немов я — не я, а одна з моїх жертв. Я не раз провокувала чоловіків так грубо накидатись на жінок, а іноді і на інших чоловіків. А тепер я була героїнею цієї опери, навіть не зрозуміла спочатку, як це — бути жертвою, яка з одного боку, і не проти нею побути, а з іншого — категорично заперечує такий сценарій. І ось коли нарешті я зрозуміла, що мені потрібно брати участь у цій п’єсі, я почала пручатись. Я відчула біль, відчула, що рука Саші перестала закривати мій рот, вона спустилась до шиї, почала мене душити, а інша рука розсувала мої ноги. Його рушник впав, він був оголеним. Я відштовхувала його ногами, але він був сильніший. Ще ніколи і ніхто не завдавав мені фізичного болю, я ніколи не відчувала себе такою слабкою і беззахисною. Чорний дим затьмарив його розум, убив людину, випустив звіра на волю.

Гріхи, як і люди, зроблені з одного тіста, тільки кожен із нас — пиріг із різною начинкою. Люди відчувають один одного, але ми відчуваємо одна одну набагато сильніше. Лють саме прогулювалась по вулиці Сагайдачного у бік Контрактової площі. Вмить вона відчула мене і мій біль, ніби душили не мене на Саксаганського, а її — ось там, прямісінько на Подолі. Щось почало тиснути на шию, а перед очима з’явилась я. Небезпека. Бездомні собаки зчинили гамір, почали гавкати, кидатись на перехожих, вибігати на дорогу, кидатись під машини. Автівка різко загальмувала, у неї врізалась інша, водій вдарився об кермо, потекла кров. А в цей же час інший водій у кінці вулиці натиснув на газ, ледве не збивши перехожого на зебрі. В кафе почали тріскатись скляні заварники, а чай із них почав виливатися на дерев’яні столи. Закричала сигналізація. Діти у візочках в унісон заплакали, пляшки і тарілки почали випадати з рук офіціантів, музика в колонках змінилась писком. Сирени почали співати відразу ж і в машині швидкої допомоги, й у пожежній машині, й у міліції. Що ж це? Почали хвилюватися спостережливі люди, яких було хоч і небагато, але достатньо. Це Лють розлютилась. Хмари на небі почор-нішали. Серце гріха відчуло небезпеку.

Звір дивився на мене своїми лютими очима. Він робив це не через хтивість, у його голові був план — ось що було за тим звіром. Ні, це не бажання мотивувало його накинутись на моє тіло, це була не хтивість, це була не моя робота, це була лють. Про що ж він там думав у душі? Ненавидів мене в ту мить так сильно, як лише можна було? Вирішив звільнитися від нас? Захотів свободи? Він зрозумів: або він задушить мене, або ми задушимо його своєю неволею.