Розділ І

Вона провела ту ніч зі мною. Я довго крутилася, намагалася виштовхати її з ліжка, потім здалась і нарешті заснула. Моє волосся мало запах його сигаретного диму навіть після зливи.

Біля четвертої ранку з першим промінням сонця до Саші підійшла Насолода. Вона відв’язала його від батареї, ніжно погладила по голові.

— Тссс, — прошепотіла вона йому, коли Саша розплющив очі. — Вони дуже злі на тебе. Хочуть твоєї смерті. Я порятую тебе.

— Справді? — з надією запитав Саша. Він рукою почав торкатися своєї голови, відчуваючи липке волосся і рану. Потім з острахом поглянув на двері моєї кімнати. Треба було якомога швидше тікати, він страшенно боявся побачити мене.

— Так. Для початку випий цього. Тобі буде краще, — Насолода протягнула Саші пляшку горілки. А ще непомітно підклала нові пачки сигарет до його кишені. Він скептично подивився на гріхиню, розуміючи, що не має часу на алкоголь. Потрібно забиратись геть. Але внутрішня дитина перемогла, чомусь здалося, що випити не завадить, так стане легше, страхи розвіються, тікати буде спокійніше. Саша зробив один ковток і скривився.

— Довірся мені.

— Потім ти виведеш мене звідси? Звільниш мене від неї?

— Я буду намагатися. Якщо ти будеш слухняним. Пий. Не хвилюйся.

Чи то акторка того дня з Насолоди була погана, чи то Саша виявився кмітливим після удару пляшкою. Він зрозумів, що Насолода бреше, хоче звабити його, хоче дати тимчасового щастя, забравши собі шматочок світла. Вона не збиралась його рятувати. Усвідомивши це, Саша кинув пляшку горілки в гріхиню, вона пролетіла крізь неї і розбилась об стіну.

— Та що ж це таке! Друга пляшка за добу через тебе розбита! — закричала Насолода і здійнялась у повітря. Зробила коло навколо Саші. Одне, друге, десяте — його голова закрутилась, перед очима все розпливлося: сп’яніння, темрява, п’яна посмішка.

— Це все сон. Це все страшний сон, — почав шепотіти він, щоб якось пояснити собі своє буття, щоб не з’їхати з глузду. Він заплющив очі. Він надовго втратив свідомість.

Вибір

Я почистила зуби. Висушила феном довге мокре волосся. Нафарбувала свої губи червоним. Вдягла червону сукню.

Я часто чула від чоловіків про те, що я ідеальна жінка. Я могла отримати все, що хочу. Повечеряти в найдорожчому київському ресторані, купити собі найгарнішу сукню, сісти за кермо елітного автомобіля. Та що там, чорт забирай, я могла літати у веселках, споглядаючи, як їх кольори зливаються з моїм тілом. Я могла пірнати у хмари, купатися в дощі, розсипати на киян сніг, жбурляти в їхні автівки град. Бог створив нас всемогутніми, а також привабливими і солодкими для людей, але чомусь при цьому він забув про нас самих. Ми ніколи не були по-справжньому щасливими. Ми вбиваємо собою людей, але вони знаходять у собі силу звільнятися від нас і бути щасливими. І в ці моменти ми захоплюємося ними, говоримо про їхню силу. І трохи заздримо.

Як це — пройти всі випробовування з піднятою головою? Ось він — шлях людини, що залізла на гору, наповнила свою душу такою любов’ю і світлом, що вона щаслива без наркотиків чи алкоголю, щаслива без ілюзій. Секрет щастя простий: віднайти свою мрію, повірити в неї і зробити все, щоб її досягти. А потім знайти ще одну мрію, ще більш високу, заховану на ще вищій горі. Дертися по тій горі, нести на спині важкий наплічник, відштовхувати хтивість. Ніколи не зупинятись. Відштовхувати лінь, що так і шепоче: «Здавайся!». Відштовхувати ненаситність, що хоче з’їсти всі припаси ще біля підніжжя. Відштовхувати заздрість, яка пропонує зачаїти зло на твоїх друзів, що йдуть поруч до мрії, адже йти до мрії одному в сучасному світі взаємодії неможливо. Відштовхнути лють, яка змушує червоніти кожен раз, коли ти падаєш, змушує робити дурниці, зриваючи твої плани, перетворюючи мрію у недосяжну зірку. Відштовхнути наркотичну насолоду, яка пропонує зранку продовжувати залишатись на середині шляху і просто радіти сходу сонця. Відштовхувати заздрість, яка змушує заплющувати очі на красу, бачити лише чужу дупу, якій вдалось піднятися вище тебе або ж підкорити сусідню висоту. Відштовхнути кожну з нас, нести свій наплічник, умитися потом, умитися дощем, умитися снігом, дійти.

Дійти.

Дійти.

Впасти від утоми. А потім піднятись і подивитись на мозолі своїх рук, подивитись вниз із тієї гори, зазирнути під кожен камінець. Де ж ти, щастя? Я так довго йшов до тебе. Де ж ти? Ось же воно! Ковтати його жадібно, спинитись, смакувати, не припиняти посміхатись. Помахати сусідам, які підкорили сусідні вершини. Виявити, що для того, щоб дістатись до сусідів, не треба спускатись униз. Можна просто стрибнути до них у гості, попити з ними чаю, поділитися враженнями від подорожі. А потім швидше повернутись назад. До свого щастя. Сісти в плетене крісло і подумати, куди ж рухатись далі. Сидіти занадто довго не можна. Зупинятись неприродно. А ми — гріхи — вже будемо вигадувати нові спокуси. Кожна буде намагатися віднайти ще солодшу. Бо чим вище ви, чим більше щастя ви пізнали, тим сильнішу насолоду ми можемо вам дати, щоб звабити, щоб перетягнути на свою сторону, щоб зробити грішними, щоб обміняти ваше щастя на свою насолоду, спустошити собою.

А ви тим часом не можете тримати своє щастя в собі, прагнете ділитись ним, воно приймає різні форми, воно є вашою енергією, що б’є ключем. І частина її стає грошима, частина її стає рукою допомоги вашому другу, який лізе на свою гору, частина — часом, який ви витрачаєте на читання або ж на свою красу.

Це щастя важко тримати у собі, ви знаходите єдиного, одного такого, який може не тільки розділити ваше щастя з вами, повністю його зрозуміти, оцінити весь цей пройдений шлях, та ще й своїм щастям поділиться. Світяться ваші очі. І в наступній мандрівці ви певні: вам допоможуть нести ваш наплічник і буде кому налити вам води. І ось ви разом, дивитесь один одному в очі, і думка у вас одна на двох, і щастя одне на двох, і нова вершина тепер одна на двох. І від гріхів ви захистилися разом.