Розділ І

— Звичайно. Хтось залишає в собі місце для кількох грамів заздрості, і вона змушує його тягнутися вгору. Хтось убиває мною себе. Будь-яка наша отрута діє подібним чином.

На сцену вийшла жінка, а гріхиня у цей момент побачила когось у партері. Вона знову залишила Сашу одного. Ненадовго. Але йому в той день цього було достатньо.

Саша сидів на дерев’яному стільчику посеред Будинку вчителя на балконі. У Києві. В Україні. На Землі. Він дивився на сцену. І раптом побачив її. Лєру. Мою Лєру. Саме ту Лєру, до якої мене завжди тягнуло, яку я так поважала і любила, вважала сильною і мудрою, прекрасною і неповторною. Він побачив Лєру, і навкруги заграла музика. Її ніхто не чув, лише Саша.

Лєра того дня одягнула сіру спідницю до колін і білу напівпрозору блузку. Волосся зібрала в жмут, з якого випадало кілька пасем. У вухах невеличкі срібні сережки з блискучим камінцем. Вона була така жвава і позитивна. Вона розповідала про дизайн, вкладаючи душу у свою розповідь. Вона жартувала зі слухачами, вимагала їх віддачі, вимагала від їх мозку включатись у роботу. Показувала слайди, водила по них вказівною паличкою. Здавалося, вона була закохана у кожне слово, яке промовляє. Здавалося, вона обожнювала кожне вухо, яке ловило її голос. Вона багато усміхалась, а ще жартувала. Дуже коротко, дуже тепло. І ніби сонце сяяло на її вустах, а не блиск. І кожне її слово було любов’ю, якої так потребували слухачі. Саша не чув її слів. Звісно, не чув. Він просто слухав її голос. Він ловив її любов. Це було те, чого йому не вистачало всі його тридцять років. Ревності не було біля п’яти хвилин, а Саша в цей час немов ожив, немов побував у казковому трансі.

— Що з тобою? — спитала Ревність, коли повернулась.

— Вона така прекрасна, — прошепотів Саша, не відводячи погляд від сцени. Він дуже засмутився через те, що гріхиня повернула його до реальності. Хотілося знову пірнути у світ світлого незнайомого янгола. Ревність подивилась на ту, від кого не міг відірвати погляд мій хлопчик.

— Що саме в ній прекрасного?

— Усе. Вона щойно так мило і тендітно витягнула серветку і витерла свій носик. Не посоромилась зробити це перед аудиторією із 500 людей. А я б, напевно, посоромився. А вона зробила це так по-дитячому і безпосередньо. А ще її волосся так ідеально зібрано. Її манера говорити, її впевненість і позитив, яким вона ділиться. Я не знаю, я не знаю, я не знаю. Я не знаю, що в ній прекрасного. Вона вся. Прекрасна.

І після цих слів Ревність почала здогадуватись, яку гру затіяв Бог і навіщо Саша трапився на моєму шляху. Звичайно, зрозуміти всього вона не могла. Але тепер причини були хоча би на трішки яснішими, адже жоден гріх не вірить у випадковості, як і в те, що очі запалюються щастям просто так.

— Нам треба йти, — промовила Ревність і знову торкнулася Сашка. Вона була заінтригована, але знала, що в ту мить мала забрати Сашу додому.

— Ні, я не можу.

— Я вже закінчила свою роботу, і нам треба йти, — наполягала Ревність.

— Я не можу залишити її тут, — сказав Саша вголос, і на нього почали обертатися люди. Саша прикрив долонею рот, почав кашляти, а далі прошепотів. — Інші люди будуть дивитись, як вона говорить, а хтось навіть наважиться взяти у неї номер. А я піду? Будь ласка, давай залишимося тут.

Але звісно, Ревність змусила його забратися з тієї зали якомога швидше. Їй було важко, його ноги майже не слухались, його сідниці приросли до стільчика. Найважче було з душею. Але все ж таки гріхиня впоралася. Вже на вулиці помітила, що Сашко дивиться на Будинок вчителя з ревністю в очах. У його серці виріс страх за те, що інші чоловіки будуть дивитись на його жінку, наважаться підійти, взяти номер. Вони зараз жадібно слухають її, а він був змушений піти. Сашко ревнував ту, з якою навіть знайомий не був.

Коли вони прийшли додому, я вже вичистила всю квартиру. Після читання мені хотілося зайняти себе чимось корисним, тому я залишила Лінь без роботи. Мені навіть здалося, що в мене все вийшло, що я заспокоїлася, що я контролюю свої емоції. Ніби нічого в мені не ламалось, ніби по моїй крові не плавають ті кляті гормони, які змушують Ревність прокидатися посеред ночі і зазирати до моєї кімнати. Та потім я побачила мого хлопчика. Очі Саші палали. Він світився, хоча від хтивості не залишилося й сліду. Я досі пам’ятаю це його світло, яке побачила в той день, бо воно вразило мене, здивувало, змусило по-іншому подивитись на того чоловіка. Я вперше зрозуміла, що бути з ним — це не лише порушувати правила моєї роботи. Бути з ним я не зможу, бо він просто не мій. І від цього знову було боляче. Боже, яку гру ти затіяв? Невже тепер випробовування маю проходити я?

— Мені здається, тепер я буду часто ходити поруч із тобою, — сумно промовила Ревність.

— Я тримаюсь, — усміхнулась я. Звісно, трималась я недовго. — Що сталося? Чому він світиться?

— Ми розмовляли з ним вранці на лавочці, і він питав мене про сенс. Питав, навіщо йому боротись. Я не знала вранці, навіщо боротися з нами, навіщо йому жити. Але вже через годину він знайшов цей сенс. Тому й світиться.

Я намалюю той день. Бо я його ніколи не забуду. Візьму фарбу і намалюю Сашу і її. Поруч із ним на моїй картині буду не я.

— Не гризи нігті, — сказала мама Зіні — своїй двадцятип’ятирічній доньці, що жила з нею. Їхня квартира знаходилась на Позняках — районі, в якому новобудови росли, як гриби після дощу.