Розділ І

— Бачиш, п’ять хвилин із Сашею — і ти вже знову здатний жартувати. Трохи ожив.

— Чому ти забрала мене з квартири? Я хотів би бути поруч із нею.

— Ох, вже ця Хтивість з її магнетизмом. Знаєш, у неї дуже багато роботи. Тому хоча би сьогодні їй треба відпочити. А вона поводиться так, ніби хоче нагрішити сама замість того, щоб змушувати грішити інших. Таке у нас не пробачається, за таке звільняють.

— Все через мене?

— Через тебе. Навіщо вся ця гра, мені поки що невідомо. Але ми не будемо гадати, правда? Ми будемо грішити.

— І яка ж вона, суть ревнощів?

— Сьогодні я змушу повірити тебе у те, що all you need is owned by another. Ревність і заздрість — це все я. Я зелений монстр. Я, як гній. Я потрапляю на стінки твоєї ями, гнию, чорнішаю, вбиваю світло, наповнюю все темрявою, — промовила неймовірно гарна руда гріхиня. Того дня вона вдягнула рожевий пуховик і кросівки. Її руде волосся вибивалося з-під шапки симпатичними кучериками. Очі у Ревності були зеленими, посмішка гарною, а на щоках красувалися ямочки. Мила дівчина продовжувала розповідати про себе речі, що викликали відчуття дисонансу. — Я вбиваю у людях Бога. Люблю засліплювати людей так, щоб вони не бачили і не відчували свого власного шляху. Роблю так, щоб вони бачили чужий шлях і захлинались у своєму гної. Я роблю так, щоб люди жили не своїм життям, а чужим. Щоб вони годинами проводили час у соцмережах, а потім у своїх ілюзіях. Щоб вони волали в душі про несправедливість цього світу і нічого не робили.

Ревність взяла Сашу за руку, і йому вмить стало дуже важко на душі. Шкіра на руці стала сухою, по крові потекла чорна речовина, очі наповнились агресією. На серці стало нестерпно важко.

— Що ти зараз відчуваєш?

— Я думаю, що це несправедливо, що якийсь двадцятирічний карлик паркує своє «Ауді» біля червоного корпусу Шевченка і йде слухати туди лекцію, — Саша показав пальцем на невисокого хлопця, який щойно поставив своє авто на сигналізацію. — Я думаю, що йому купили місце в університеті за наші податки. Та й подивись на нього. Він же такий невисокий і бридкий. Та я впевнений, що проблем з дівчатами модельної зовнішності в нього немає. А все через те, що в нього купа несправедливо зароблених грошей і це «Ауді».

— О так! Коли мене у вас багато, ви любите засуджувати. У вас прокидається ненависть. Вам так хочеться того, що є в інших. І ви навіть не бачите того, що є у вас. Перестаючи любити те, що маєш, втрачаєш усе.

Під очима Саші з’явились мішки, а шкіра пожовтіла. Йому навіть дихати стало важче. Ревність відпустила його руки, але тягар на душі лишився. Він оглянувся навколо і сповнився презирством до людей. Його дратували їхні дорогі ґаджети, їх посмішки, їхнє безтурботне катання на велосипедах посеред робочого дня. Його дуже непокоїла їхня свобода: вони могли ходити самі, їм не потрібно було йти за гріхинями, наче рабам. Чому ж йому в житті так не пощастило? Що він поганого зробив? Чому він перетворився на слухняного цуцика? По крові потекла ненависть до всього світу, відчуття несправедливості гупало у скронях. Хотілось якось остудити палаючу голову, хотілося, щоб снігу стало більше, щоб він перетворився у снігопад, щоб місто було паралізованим. Щоб посмішки зникли з усіх облич.

Та раптом Саша подивився ліворуч на Ревність і зрозумів, що ці відчуття йдуть не зсередини, що вони не його, несправжні. Вони приходять звідкись і поселяються в його серці, але це він дозволяє їм там осісти, замість того, щоби прогнати. Він може їх контролювати. Він може на них реагувати, бо остаточним провідником енергії в цьому житті є виключно він. Чоловік обернувся до Ревності й уважно поглянув їй у вічі. Ніби вперше за весь час спілкування з нами відчув у собі силу сказати «ні». Зрозумів, що будь-якого тягаря можна позбутись, осмисливши і відпустивши його. Саша закрив очі і, як мантру, почав промовляти про себе: «Я всіх люблю». Перехожі обертались на нього — божевільного чоловіка, який на самоті сидів посеред парку Шевченка і щось шепотів собі під ніс. Але йому було байдуже. Нехай вважають його ідіотом. Йому необхідно скинути з себе цей тягар. Він намагався полюбити всіх, але відчував, як сніг падає на його обличчя, і він лютився, а потім уявляв, що сніг його цілує. Сніжинки пройшли такий довгий шлях, спустилися з небес, станцювали у повітрі танго для нього. Вони такі крихкі й тендітні. Вони падали на обличчя й перетворювалися на крижані крапельки. Сашко пробачав снігові цей весняний холод, пробачав нам свою несвободу, пробачав усьому Всесвіту. Він приймав свій шлях.

— Полегшало?

— Не дуже, — промовив Сашко, не розплющуючи очей.

— Ну тоді шукай тут свій ОМ, як Сіддхартха, а я трохи попрацюю.

Вона залишила мого хлопчика на кілька хвилин, а сама побігла парком. Жінки проходили повз дитячий майданчик і сповнювались заздрістю, їм теж хотілося скоріше стати мамами й почути сміх власних дітей. Заздрість мотивувала не усміхатись, радіючи малим янголам на майданчику, а замислюватись про те, де ж знайти того с амого чоловіка. Або ж як змусити власного погодитися на дитину. Очі тих жінок ставали злішими, у мозку зароджувалися підступні плани. Одні дівчата-студентки після дотиків гріха починали сповнюватись заздрістю до своїх гарніших подруг. Інші заздрили кмітливості своїх одногрупниць. Хлопці-студенти починали заздрити своїм друзям, а ще більше — ворогам. Перехожі наповнювалися заздрістю до моделей з обкладинок журналів і до зірок, які щасливо усміхалися із перших шпальт газет. Підлеглі заздрили своїм начальникам. Коханки заздрили дружинам. Дружини заздрили коханкам. Продавці у кіосках заздрили клієнтам, що купляли у них пончики, йшли на пари, мали шанси на прекрасне майбутнє. А студенти заздрили перехожим, які повільно прогулювались і не мали бігти на пари, де суворі викладачі та численні завдання. Нарешті Заздрість знову сіла біля Саші, який майже отямився після її дотику.

— А тепер ходімо на один семінар, що проводиться тут недалеко, — запропонувала Заздрість. — У мене там багато роботи. Успішні дизайнери будуть давати свої майстер-класи. Розповідати історію свого успіху, ділитись інноваційними підходами. А я буду змушувати людей стискати свою душу в грудку, наповнюючись заздрістю.

Саша і Рената зайшли до Будинку вчителя, піднялися на балкон і зайняли місце у передостанньому ряду. Саша роззирався довкруж, милуючись архітектурою, скляним овальним дахом, роздивлявся людей, які навіть не підозрювали, що мали от-от зіштовхнутись із Заздрістю. Він на мить відчув до них жаль, але відразу ж згадав слова Заздрості про шлях. У кожного свій шлях, свій тягар, своє випробування. Залишалося лише подумки побажати всім у тому залі пройти свій шлях гідно. Саша тим і займався. Він заплющив очі і бажав усім щастя.

— А знаєш, — прошепотів Саша, намагаючись зробити це якомога непомітніше. — Ти не лише вбиваєш людей, ти ще й чудово мотивуєш.