Розділ І

Сашко слухав її і потроху послаблював свої кулаки.

Фонтан дійсно був неймовірно прекрасним. Він заспокоював, ніжний голос води розливався кімнатою, і серце заспокоювалось. Ніби вода вміла шепотіти про те, що все буде добре, ніби забирала собі його жадобу, проносила по колу, позбувалась її десь на шляху і поверталася назад очищеною. І самому хотілося стати тим фонтаном.

— Ти знаєш, я певно піду приляжу на диван, бо щось розболілася голова.

— Хто би сумнівався, — промовила Жадоба, яка добре знала симптоми хворіб своїх клієнтів.

Сашко ліг на диван, дістав з-під нього свій гаманець і перерахував гроші. А потім поклав його ближче до серця.

У мене ж того дня було дуже багато роботи. Весна в Києві — час роботи для Хтивості. Не скажу, що це мене дуже втомлює. Я дуже люблю свою роботу, заряджаюсь від неї енергією, хоч і віддаю всю себе. Де ж іще є стільки вибухової енергії і самого життя, як не в пристрасних поцілунках й обіймах моїх закоханих і щасливих жертв?

Коли я повернулася додому, мій хлопчик знову спав. Дивовижно. На роботі я забула про нього, ніби одужала, та лиш відкрила двері до квартири — знову божевільна, від нього залежна, собі не належу. Серце забилось несамовито. Стало так сумно, що він спить, що він ще один день провів не зі мною. Подумалось: чому люди заслуговують на це щастя — тримати в руках руку коханої людини, а я всього лише гріхиня. Всього лише тінь. Стало гірко, адже вже другий день поспіль я не могла побачити ті очі, які мене загіпнотизували. Я знову трохи приревнувала його до дівчат. Він проводив з ними весь день, а я була наодинці.

Я перевдягалась у нічну сорочку, чистила зуби і знову мої очі в дзеркалі. Очі жінки. Як могла я бути сама, якщо я гріх? Зі мною завжди були мої подруги — прекрасні гріхи і Бог. Я сама себе заспокоювала, що для смутку нема причин.

— Ревносте, що ти зробила щойно? — спитала я, зайшовши до подруги у її зелену кімнату.

— А ти щось відчула?

Я заперечливо хитнула головою і сказала, що мені, певно, здалось. Я мала тримати себе в руках. Мала тримати себе в руках. Мала тримати себе в руках. Але замість того, щоб спокійно заснути, я крутилась у ліжку з одного боку на інший і прокручувала в голові ніч знайомства із Сашею. Так хотілося ще раз подивитись у його очі. Провалявшись годину у ліжку, я вирішила пробігтися по нічному Києву. Гріхи завжди так роблять, коли не можуть заснути, не витрачати ж дорогоцінний час у ліжку! Певно, мене десь чекала нова жертва, а може, й ні. А ще за межами квартири я сподівалась перестати божеволіти.

Я сіла в порожній трамвай, що прямував до депо. Ліхтарі. Дерева. Білборди. Самотність. Ліхтарі. Дерева. Вікна. Вікна, в яких нема світла. Вікна, в яких палає світло. Вікна, за склом яких тепло. Вікна, за склом яких щастя. Самотність. Моя самотність дивилась на мене у відображенні трамвайного вікна.

Ревність

Я намалюю той день. Бо я його ніколи не забуду. Вже тиждень, як у Київ прийшла весна, але того дня на вулиці падав сніг. Я ще ніколи не раділа снігу так сильно, адже могла лишитися вдома. Такі дні навесні завжди були даровані мені для відпочинку. Я дивилася на сніг і трохи посміхалась, адже знала: можна провести весь день вдома в піжамі, а мої клієнти відпочинуть без мене день-два. Я могла подумати над новими випробовуваннями для людей, відновитись, стати більш креативною чи мудрою, прочитати нові книги, дізнатись про нові тренди, нових лідерів думок і нових зірок. Зазвичай по обіді в сніжні дні я летіла просто у халаті вище хмар. Так, це не зовсім вишукано летіти до хоромів Бога, туди, де завжди сонце, в піжамі, халаті і сонячних окулярах. Але разом з тим, це недотримання дрес-коду додавало мені деякої впевненості, адже я відчувала, що можу летіти на небо, як до себе додому. У холодні засніжені або дощові дні я люблю летіти вище хмар до сонця просто з чашкою кави й у вовняних шкарпетках. А там мій настрій завжди покращується. Внизу був туман, опади, сірість. А нагорі сонце засліплювало очі, пухкі хмарки вкривали все до крайнеба. Періодично бачила залізних птахів, які переносили в собі людей, але здебільшого насолоджувалась самотністю. Розуміла: скоро хмари розійдуться, скоро сонце буде ближчим до людей, а поки ми з ним могли побути у спокої. Без нарікань на його пекучість, без нарікань на мою жорстокість.

Та того дня летіти на небо мені не хотілось. Навіщо мені тепер було те сонце? Сніг був моїм квитком не в обійми пледа і піжами, а до Саші. Нарешті! Нарешті, він прокинеться і побачить мене.

І я лишилась того дня вдома. Це було так інтимно і зворушливо. Дивитись, як він сопе, і чекати, коли ж він прокинеться. Чекати нашої другої зустрічі й уявляти, якою вона буде. Дівчата розбіглися на роботу. Я за кожною закрила двері, обійшла всі кімнати, туалет, душ, навіть під ліжка позаглядала, впевнилась, що вдома лишилися лише ми. Два рази замок повернула ліворуч, закрила двері на ланцюжок. Ревність співчутливо дивилась на мене, коли йшла. Їй навіть обійняти мене захотілося, щоб підтримати. Вона бачила, що я захворіла. Першою тоді це побачила серед інших дівчат. Але вона зрозуміла, що може тільки погіршити моє становище, тому мовчки пішла, а я сиділа і дивилась. Стрілки на годиннику повільно рухалися за своїм графіком-розкладом, а я не могла дочекатись його погляду. Яким він буде? Таким же п’яним від почуттів, як два дні тому? Чи вже осмисленим і тверезим? Він посміхнеться мені? Чи вже усвідомив, що я — найгірше, що сталось у його житті, і йому тепер не викрутитись? Я довго дивилась на нього, не витримала і нарешті підійшла, доторкнулась. До його пухких губ і заплющених очей. До його немитого волосся і мочок вух. Щетини і шиї.

— Сашо, — прошепотів він і усміхнувся, навіть не відкриваючи очей. Я неабияк зраділа його посмішці і ніжності. Він впізнав мене крізь сон. І нарешті розплющив очі.

Я мовчала і пильно вдивлялася у них.

Це виходило спонтанно, я нічого не робила, але коли сиділа поруч, його тіло починало наповнюватися пристрастю. Він ніби оживав на моїх очах, його щоки червонішали, і думати він міг лише про моє тіло. Погляд ставав свідомим. Я наповнюю людей жагою до життя, шкода лише, що я мотивую просто напиватись, втамовуючи спрагу. Інколи так хочеться стати коханням, яке змушує людей давати, а не брати. Саша знову ставав бажанням, а я замість радості відчувала сум. Тепер я розуміла нещасних жінок, які могли збуджувати чоловічі тіла, але не могли змусити кохати свою душу. Це так трагічно, знати, що він хоче лише твоє тіло, але не хоче, щоб ти стала мамою його дітей. Я дивилась на нього і з сумом усвідомлювала, що він ніколи не буде моїм.

— Ти прекрасна, — нарешті промовив він після занадто тривалої паузи.