Розділ І

— Я скучив, — знову промовив він.

А я мовчала.

— Сашо... — промовив голосніше.

Він хотів почути мій голос, а я боялася говорити. Я вперше не знала, що сказати. Боялася зіпсувати все, стати причиною нової хвилі гормонів у його тілі. Того ранку говорити мене змусив не він. Я почула за спиною чиїсь кроки.

— Доброго ранку, — посміхнулася Ревність.

— Я думала, ти пішла, — видавила з себе я тремтячим голосом.

Вона ж точно пішла! Я перевірила! Але я не здивувалася її поверненню. Як не здивувалася б я і тому, що вона дістала би гамівну сорочку і вколола мені заспокійливого. Я була хвора.

— Я тепер не можу тебе покинути, Сашо, — промовила вона до мене.

— Я не Саша, — відповіла я. У ту мить я була вперше близька до того, щоб заплакати. Адже половині мене так хотілося бути Сашею. Я підвелася і швидко побігла до своєї кімнати.

Тільки не це! Я стояла перед дзеркалом і намагалася стати прозорою, невидимою, змінити форму грудей, колір волосся, довжину ніг, товщину талії — і не могла. Я відчувала вагу свого тіла і не могла її позбутись. Я застрягла. Ні, ні, ні! Що робити? Куди втекти? Закритись у шафі, залізти під ліжко? Чи виставити те кляте чоловіче тіло з тією душею, з тим магнетизмом за двері? Але ж двері не зможуть протидіяти тій силі, яка притягує, витягає з мене жінку, вбиває в мені гріх. Я побігла в душ, стала під теплу воду просто в одязі, але вода більше не діяла. Я довго сиділа у душі, мене трясло.

Через деякий час трохи заспокоїлася, перестала панікувати. Вилізла, скинула мокрий одяг, попрямувала назад до кімнати. Як добре, що я тоді не розплакалась. Як добре, що я тоді взяла себе в руки. Загорнута у рушник, підійшла до своїх улюблених книжок. Я доторкнулась до мудрості Сократа і Платона, до Гессе і Ніцше, до Фромма і Юнга. Я пройшлася по них пальцями і нарешті взяла до рук Біблію. Читала довго й уважно. Я розчинилася, мене вже не було в квартирі київських гріхів. А коли опритомніла і вийшла зі своєї кімнати, тих двох уже не було вдома. Ревність пішла, прихопивши Сашу із собою, а я обіймала Біблію і не могла відпустити.

Вивіски. Люди в камуфляжі. Очі. Посмішки. Свіжоспечені круасани. Пальта, що обтягують тіла. Голуби. Фалафель. Трамвай із бородатим каво-барменом. Шафи із книгами. Шарфи. Ревність із Сашею пішли у парк Шевченка, сіли на лавочці і дивилися на дорогі автомобілі, що проїздили по дорозі.

— Можна називати тебе Ренатою?

— Звісно. Називай мене Ренатою, якщо тобі так хочеться. Ти все ще маєш право вибору в межах безглуздої ситуації, яка склалася.

— Якби ж я знав, заради чого мені не здаватися. Було б легше. У компанії семи гріхів я довго не протягну. Ви випиваєте всі сили з моєї душі.

Ревність подивилася на Сашу з розумінням. А ще вона дивувалась, бо не бачила, щоби поруч із нею він ревнував мене до уявних чоловіків чи книжок. На ньому залишились глибокі сліди жадоби і ліні, але вона все ще не отруїла чоловіка собою. Це дуже дивувало, адже поруч зі мною він ставав наелектризованим. У такому стані Ревності майже не треба працювати, варто лише пальцями торкнутись, як відбувається вибух. Сашко ж не вибухав.

На вулиці тим часом повільно падав сніг, якому ніхто не радів. Сумна доля весняного снігу, який запізнився і був зайвим на весняному святі життя. Він летів киянам у вічі, ще більше лютив гостей столиці, яких змушував ховатись по дорогих кафе. Пташки відклали свої пісні на потім, хмари міцно переплелися у небі, щоб надійно заховати сонце. На лавочках майже ніхто не сидів. Повз Сашу час від часу проходили дами з собачками, офісні робітники, мами з візочками.

— Ну? Чим ви займалися з Лінню і Жадобою? Бачу, за два дні дівчата зробили тебе трохи гладшим зовні і більш порожнім всередині.

— Ми просто гуляли. Вони ходили до людей, а я чекав, дивився, слухав. Хоча мені здається, що всі навколо вважали мене божевільним або маніяком, який стоїть поруч і коситься на них. А я ж просто спостерігав, як гріхи робили свою справу.

Ревність засміялася.