Розділ І

— Намагаюся зробити вірний вибір.

Вони довго стояли мовчки і дивилися на Дніпро. Кожен думав про своє і повільно пив каву. А потім Жадоба нарешті побачила одного політика, що вийшов із будинку Верховної Ради. Вона гукнула Сашу, і вони повільною попростували за чоловіком. Депутат вийшов на обідню перерву, говорив по телефону і повільно прогулювався парком. Саша і Жадоба йшли за ним. Жадоба розповідала його історію.

— Він ще рік тому і подумати не міг, що стане депутатом. Але став. І кожен, хто отримує владу, стикається зі мною. Я наче співбесіду з ними проводжу. Так-от, коли я проводила свою співбесіду з цим паном, пірнула в його минуле і знайшла там дуже цікавий спогад.

Він сидів на уроці математики, дивився на свою вчительку. Вона так старанно розповідала про інтеграли. А він намагався зрозуміти, та нічого не виходило. Йому було зовсім не лінь думати. Він ламав мозок, а мозок не ламався. І він боявся. Дуже сильно. Дуже сильно боявся розчарувати свою вчительку, видатися дурнем перед нею, такою суворою, і перед класом — своїми приятелями і ворогами. Страх притягнув погляд жінки. І вона назвала його прізвище. Він невпевнено підходить до шкільної дошки. Обертається назад. Двадцять пар очей. Звісно, їм байдуже, але хлопцю здається, що зараз його висміють. Він повільно водить крейдою по дошці. Намагається щось розв’язати, але відчуває себе таким ідіотом. Думає, що він здатен цією крейдою лише малювати на асфальті класики, що з математикою нічого не виходить. Хтось починає глузувати, і хлопцю хочеться провалитися крізь землю. Тоді вчителька підводиться і йому здається, що зараз вона почне кричати. А вона несподівано усміхається і каже: «Певно, я погано пояснила». Підходить, бере крейду з його рук. Показує, як розв’язати рівняння. Еврика! Це ж було так просто. І дійсно. Він усміхається, адже його щойно обдарували теплом і розумінням. Хлопчик сідає за свою парту, а до дошки виходить інший учень й отримує нове рівняння. А мій політик вирішує рівняння в зошиті швидше, ніж однокласник на дошці. Прозріння. Він усміхається, адже тепер усе зрозумів!

Після уроку вчителька заповнює журнал, а хлопець дивиться на неї з вдячністю. Не хоче бігти в їдальню за пиріжком, йти гуляти в коридор. Сидить за партою і дивиться на жінку, що пише ручкою в журналі; вдає, що читає книгу, а сам не може відірвати погляду від неї. Він уявляє, як виросте, стане відомим футболістом і обов’язково купить вчительці пральну машину. Чомусь він думав, що вчителька, яка вдягається так бідно і має вдома двох дітей, не має машинки. І він дуже хотів подарувати їй те технічне диво. Уявляв, як приїде до неї з квітами і машинкою. Скаже: а пам’ятаєте мене? Ну звісно, Колю, як тебе забути! Ти був хорошим учнем. Завжди ходив на мої уроки, старався, не списував. А ось вам подарунок. Машинка, звісно, буде запакована в подарункову обгортку. А ще можна буде подарувати кошик із фруктами і м’яч зі своїм автографом. Її діти точно будуть за нього вболівати.

Жадоба і Саша дійшли до мосту закоханих. Депутат пройшов по ньому, зупинився на середині і закінчив свою телефонну розмову. Дивився кудись у небо, а потім дістав жуйку.

— Я ще багато чого знайшла в ньому. У дитинстві він любив сусідських бабусь, завжди вітався з ними, щиро усміхаючись. Любив своє місто. Він ріс таким хорошим і вдячним хлопцем. І от минає всього лише п’ять років життя в Києві. Ми з дівчатами його добряче попсували. Він страждав і від заздрощів, і від гніву, і від мене, звісно. Але лишався чудовою людиною. А потім він стає депутатом. Чесно, мені так хотілося, щоб він пройшов мою співбесіду не так, як її проходять інші політики. Багато з них приходять у політику вже надзвичайно зіпсованими, підсадженими на мою голку. А він був порівняно чистим, якоюсь мірою наївним, з бажанням творити добро і робити країну кращою. І тут я. Ти собі не уявляєш, що таке життя депутата. Лише здається, що це легко. А це — інший світ: купа спокус, інші цінності, інші люди поруч, з яких ти підсвідомо і свідомо береш приклад. І ось тобі пропонують тисячі доларів за те, що ти один раз натискаєш кнопку. Уяви. Ти згадуєш своє минуле життя. Рік тому за цю суму він мав би працювати цілодобово без вихідних кілька місяців. Він мав би писати статті, брати інтерв’ю, розшифровувати їх.

П’ять років тому на своїй першій роботі він мав би продати мільярд гамбургерів, щоб заробити ці гроші. Розвантажити сотні вагонів аж до цілковитого виснаження. А тут просто пальчиком на кнопку натиснути — і гроші в кишені. Так мало енергії витратити і так багато отримати. Це все так підвищує його значущість. Так підносить над іншими, що він навіть з офіціантами починає по-іншому розмовляти. Адже один його палець тепер коштує більше, ніж ноги і руки офіціанта, що обслуговують пана у кафе. Більше, ніж усе кафе разом з усіма тими офіціантами. Він кращий, він крутіший, він більший, він вищий. Я шепочу Колі, що на ці гроші він здійснить свою мрію. Купить дачу і зможе запрошувати туди своїх друзів. Та й узагалі ти ж знаєш, як у вас у хлопців буває. «Понти і все таке». Можна буде накупити багато модних цяцьок. Хлопці подумають: оце так! Дача у нього, машина дорога, костюм. Змінять свій тон при розмові, будуть поважати, а ти ще дужче відчуваєш свою значимість. І дівчата тепер із ним говорять зовсім по-іншому. Кудись зникає зверхність моделей, коли вони бачать його машину. Нехай вона поки державна, але ж він може і купити собі таку. Він вже знає, як діють машини на дівчат. Він вже відчуває, як йому добре, хоча ще навіть не погодився на хабар. Цей стан задоволеності робить його щасливим. Він ще не має тих грошей, а я вже пустила по ньому дозу дофаміну.

Він натискає ту кнопку, бо як же далі буде без моїх гормонів? Він навіть не розуміє, що через це його вчителька не зможе купити собі машинку. Тоді у школі, коли він думав, що вона не має машинки, машинка у неї була. А зараз вона вже зламалась, але куди їй із цими цінами і її зарплатнею. Але ж він уже не думає про вчительку, бо чує мій шепіт. Він забув про тих, кого любив. Вони залишились там, а в нього нове життя. Усі політики страждають на це. У всіх них нове життя, спокуси, нові бажання. Я копаю в їх душах такі глибокі ями, які їм ніколи не вдається заповнити. Чим більше, тим менше. З політиками у мене завжди хороші результати.

— Але ж... Чому... Чому вони це роблять?

— А навіщо тобі той цукор? Багато цукру в кишенях зовсім не зробить життя солодшим. А занадто солодкий чай взагалі вже не чай. Так і вони. Роблять, бо мої клієнти.

— І невже всі вони такі?

— Ні, не всі. Багато хто приходить і хоче зламати цю систему. Справа в тому, що я пустила себе не лише в людей, але й у систему. Відмити систему від мене — справа дуже важка. Я ніби фундамент, розумієш? Приходять ті, хто відчайдушно бореться з системою, але вона завжди перемагає. Бо дуже легко адаптуватись і злитись із нею. Їхній мозок швидко приймає правила гри, знаходячи для себе безліч бонусів. А от боротись проти системи середньостатистична людина не буде, бо це для її організму великий стрес. Їй краще розчинитись у моїх чарах і прийняти мої правила гри. А прості люди на вулицях є рабами й учасниками цієї системи. Вони народжені в ній, їм комфортно в ній, і боротися з нею — це вести війну проти народу, проти своїх колег, проти всього світу. Потрібно бути неабиякою сильною особистістю, щоб взяти меч і вдарити по мені.

— Коли ж така особистість нарешті прийде?

— Коли суспільство буде готове, коли процес змін почнеться в людях, коли вони будуть налаштовані змінювати систему, тоді й особистість з’являється. Але ти не сумуй. У новому парламенті з’явилося вже кілька таких людей, які махають переді мною мечем свого сумління і честі. Виходить смішно, але не буває всього і відразу.

Того дня вони ще довго ходили по Києву. Жадоба не мучила Сашу, вона не хотіла нищити його, його світло. Але, звісно, вона була радіоактивна. Звісно, із кожною хвилиною поруч із нею душа Саші ховалася все глибше і починало здаватися, що йому хтось щось винен. І він сприймав абсолютно як належне те, що Жадоба купувала йому поїсти, він навіть не здогадувався, що потрібно сказати «дякую». Він почав сутулитися, жаліючи свого внутрішнього тепла людям і закриваючи своє серце від інших. Його неабияк почали дратувати волонтери, що збирали гроші, та й звичайні люди позитиву не викликали. Під кінець дня Саша майже перестав говорити. Навіть слів своїх він шкодував, закрився в собі і міцно стискав цукор у кишені. В одну мить папір у пакетиках порвався, цукор розсипався, Саша стиснув його в кулаках ще міцніше. Нікому не збирався віддавати. І цукор танув, робив долоні липкими, солодкими, але чоловік затиснув їх у кишенях, озирався навколо, боявся, що хтось відбере його дорогоцінні солодощі. Він навіть радів тому, що цукор розтанув на долонях, значить, цукор тепер належить виключно йому, і ніхто не посміє зазіхати на нього.

Коли ці двоє повернулися до квартири, нас вдома ще не було. Сашко помітив, що туман на підлозі моментально розсіявся, тільки-но гріхиня зняла свої підбори і ступила на підлогу. Сашко був знесилений і засмучений. Відчував: ще одна ніч на канапі нашої вітальні забере його сили і завтра він буде ще слабшим.

— Ходімо зі мною, — Жадоба провела Сашка до своєї кімнати. У ній були жовті шпалери, як весняні тюльпани у відрах київських бабусь біля метро. Над вікном висіли помаранчеві штори, а на підвіконні росли орхідеї. Ліжко було невелике, на тумбочці біля нього стояла статуетка жабки, що тримала монетку. Родзинкою кімнати був фонтан. Він стояв біля стіни і вражав своєю красою. Він був із золота або металу, схожого на золото. Складався з трьох чаш. Найменша була нагорі, найбільша внизу. Вода переливалась із однієї чаші до іншої.

— Хотіла показати тобі це, — вона вказала на фонтан.

— Ти бачиш цей прекрасний кругообіг води? Вода ніколи не зупиняється. Чому? Бо фонтану нехарактерно грішити, фонтан — це повнота життя, я дивлюсь на нього і він нагадує мені святого. Людина ж, яка жаліє своєї енергії для іншого, — жаліє її передусім для себе. Вона не віддає, а значить, не примножує, значить, її життя — це не цей прекрасний, вічно живий фонтан. Її життя — це гниле болото. І найбагатші люди світу зрозуміли, що найцінніше — це енергія, її потрібно направляти всюди, обходячи пастки Ліні, яка ловить ту енергію, шепоче про те, що варто опустити руки. Я ж проникаю ще глибше, я не раджу опускати руки, я навіть підняти їх не даю, запевняю, що All you need is to hold to it, змушую притискати до грудей все, що ви маєте, або ж триматися за свої статки так, щоб аж цукор топився в долонях. Ах, якби цей фонтан шкодував віддавати воду, він би вже давно засмердівся і полетів у смітник.