Розділ І

Саша хитав головою, розуміючи, наскільки права Жадоба. А та продовжувала:

— Ця сукня як весна. Уся в квітах, така світла. Ця сукня — це те, чого зараз так не вистачає цій жінці з гулькою на голові.

— Не підходь. Пожалій її. Хай подарує чоловікові посмішку. Навіщо ти руйнуєш її шлюб?

— Пам’ятай, що вибір завжди робите ви. Я лише спокушаю. Я ж не тягну її бігти повз. Я просто шепочу їй на вушко. І вона завжди може послати мене куди подалі і подарувати собі радість. Це її вибір. Це її життя. Мій лише шепіт.

Жадоба підійшла до жінки і щось прошепотіла їй, а потім підморгнула Саші і побігла далі, залишивши нашого в’язня на самоті. Неглибокі зморшки покрили обличчя дами, спина боліла, в голові крутився список того, що вона ще мала зробити. У її парадигму життя аж ніяк не вписувалась та сукня, ті квіти на ній. Якісна тканина, яскраві барви, улюблений приталений фасон. До тієї сукні неодмінно пасувала б червона помада. Але їй би знадобилися гарні туфлі, а це зайві витрати. Ця сукня не входить до її бюджету.

Втомлена жінка зробила ще один крок до вітрини, а потім різко обернулась і пішла до магазину. Саші стало шкода її, хотілося навіть підбігти і купити для дами сукню її мрії. Але потім він замислився — як би це виглядало. Дійсно, люди роблять свій вибір самостійно і впевнені в тому, що він правильний. А інші не мають права втручатися і на себе брати відповідальність за той вибір, даючи поради чи відмовляючи від чогось. У кожного свій шлях. Поради — це ніби настанови батьків для дитини. Даючи їх, ми відразу ставимо себе над людиною. А з чого ми взяли, що ми кращі?

Саша подивився навколо. Десь там за вікном торгівельного центру світило сонце, хотілося до нього. Встати і піти на свободу. За межами квартири і без гріхів поруч він почувався все краще, думок про втечу ставало все більше. Та Жадоба швидко повернулась.

— Про що замислився? — спитала вона.

— Знаєш, я був жадібним щодо своїх давніх друзів. Це, дійсно, правда. Можливо, я просто боявся, що вони стануть кращими за мене. Успішнішими. Але я ніколи не шкодував нічого для своїх жінок.

— Шкодував.

— Ну що ти! Я завжди дарував їм якісь подарунки. Ці браслетики «Пандора», гаманці, телефони, туфлі, парфуми.

— А увагу і час? Мені здається ти ніколи нікого не кохав.

— Що ж таке кохання? — спитав її Саша.

— Ох прекрасний джентльмене, ми з тобою сидимо в торгівельному залі, зараз майже десята ранку. Я — Жадоба. Ця розмова про вічне, про прекрасне кохання, вона точно має відбутись у тебе не тут, не зараз, не зі мною.

— Дивно. У перший день нашого знайомства із Сашею ми хотіли поговорити про кохання, але вона тоді теж перенесла цю розмову на пізніше. Чому гріхи уникають розмови про кохання, а натомість звинувачують мене у тому, що я ніколи не кохав?

— Гріхи його побоюються, бо ніколи не бачили, але багато про нього чули.

— Це Хтивість дарує людям кохання?

— Ні, що ти. Хтивість дарує магнетизм, природу якого важко розпізнати відразу і можна переплутати з коханням. У що переросте той магнетизм? Може знати лише Бог. Адже кохання людям дають небеса.

Із безліччю питань у голові Саша побрів за Жадобою далі. Вони заскочили до метро і попрямували до Майдану Незалежності. Жадоба хотіла дотримати свого слова і показати Сашкові політиків. У центрі гріхиня забігала до магазинчиків й офісів, у державних установах тиснула руку бюрократичній системі. На вулиці було ще прохолодно, але сонце запевняло: весна прийшла і вже нікуди не піде. Тому люди поспішали жити. Із Хрещатика по Інститутській гріхиня і наш в’язень підіймалися вгору, аж раптом Жадоба підняла свій погляд і зауважила:

— Ця реклама. Тобі подобається ця реклама на Інститутській? На кожному кроці? Праворуч, ліворуч, зверху.