Розділ І

— Ні, — сказав Саша і ще міцніше стиснув у руках цукорницю.

— Що з тобою? Включи мозок. Ми провели зовсім мало часу разом, а ти вже не даєш мені цукру.

— Ох, пробач..., — Саша нарешті теж усміхнувся і наказав пальцям розслабитись. От тільки вони не слухали його.

— Ти завжди страждав від жадоби, правда?

— Ні, що ти.

— У мене хороша пам’ять, я відразу тебе впізнала, коли побачила там на дивані. Та й ти мав би добре мене знати. Пам’ятаєш той випадок із твоїм другом дитинства два роки тому? Він був твоїм однокласником. І спитав про вакансію у твоїй фірмі. Ти йому відповів, що вакансій нема, а насправді вранці перед тим почув, що вашій компанії потрібні програмісти на хорошу ставку. Пам’ятаєш?

— У мене просто не було часу і., — Саша почав виправдовуватись.

— Ні. Лінь тоді до тебе не підходила. Не бреши. Я не твоя жінка, не твій адвокат, не суддя. Будь чесним.

Саша згадував той випадок. Інцидент не зачепив його, давно забувся, став минулим. Звичайним телефонним дзвінком. Саша поняття не мав, наскільки його шкільний друг потребував роботи і руки допомоги.

— Пам’ятаєш, як ти був у гостях у племінника? І він не хотів давати тобі погратися машинкою? Така червона машинка, вона нагадала тобі твоє дитинство. Нагадала, як ти чекав маму у садочку, виглядав її у вікно. Ти сумував, коли приходили за іншими дітьми, а не за тобою. Ти возив машинку по підвіконні. Вихователька просила відійти. Ти відходив. А потім повертався ніби за машинкою. Хоча навмисно лишав її на підвіконні, щоби був привід повернутись і ще залишитися в тому вікні. І чекати її. Твою маму. Єдину, прекрасну, таку легку і гарну маму в зеленому пальті. Вона була молода і її любили чоловіки. І вона прощалась із одним із них, поки ти возив машинку по вікні. А потім летіла до тебе. Тоді я теж була в тобі. Ти не хотів віддавати маму іншим.

Саша ледве не просльозився. Мурашки тілом. Він згадав свою маму, її гарне зелене пальто.

— А от десь місяць тому ти просиш у племінника машинку, а він не дає. Ти злишся на дитину, якій виповнилося три роки. І що ти кажеш йому?

— Потрібно ділитись.

— А далі?

— Бо якщо ти щось даєш іншому, з тобою теж поділяться.

— Так. Він дав тобі машинку, а ти дав йому погратись своїм телефоном. Ти вчинив мудро. Коли ти вчиш дітей, все виходить так легко. А чому ти не розумієш, що в житті дорослих діють ті ж самі правила? Чому не поділився з однокласником хорошою роботою? Тоді я не просто підійшла до тебе. Не просто змусила промовчати. Це було твоє випробування. І знаєш, що було б, якби ти поділився? Своїм успіхом, своїм знанням та просто цією інформацією? Не був би жлобом. Тобі повернулось би сповна. І ти б зараз тут не сидів. Часу не було б. Твоя кар’єра стрімко почала би йти вгору приблизно через рік.

— Не може бути...

— Дійсно, тепер не може. Бо ти зробив свій вибір тоді.

Саша крутив у руках цукорницю і згадував своє минуле.

Він чи не вперше подивився на себе зі сторони. Копатися в собі завжди дуже гидко.