Розділ «Частина V»

Він повернувся до екрана. Повідомлення від Єви. Ніякого тексту, тільки додаток. Він двічі клацнув по ньому, екран став чорним.

– Він старий і гальмівний. – Студентка всміхнулася ще ширше. – Зараз завантажиться. Треба тільки почекати.

Картинка на екрані почала повільно відкриватися. Спочатку Харрі побачив синє небо, потім небо закінчилось, і почалася сіра стіна та чорно-зелений пам’ятник. Потім – сама площа. Столи. Свен Сівертсен. Чоловік у шкіряній куртці спиною до камери. Чорне волосся. Масивна шия. Звичайно, цією фотографією не можна було нічого підтвердити, але Харрі ні на секунду не сумнівався, що перед ним Том Волер. І тут його увагу привернуло…

– Гей, мені треба в нужник, – повідомила студентка, бачачи, що Харрі сидить, утупившись в екран, і не збирається йти. – Тут усе страшенно чутно, і я соромлюся. Тому не могли б ви…

Харрі підвівся, пробурмотів «дякую» і вийшов.

На сходах між третім і четвертим поверхом він зупинився.

Там, на фотографії… Неможливо, щоб це була випадковість. Теоретично неможливо. Чи все-таки випадковість?

Розділ 37

Понеділок. Сповідь

Вони були одного зросту. Двоє чоловіків стояли один навпроти одного в храмі Святої рівноапостольної княгині Ольги. Тепле повітря, що застоялося, приємно пахло пахощами та неприємно тютюном. Сонячна погода в Осло трималася вже майже п’ять тижнів зряду, і Микола Луб у своєму цупкому вовняному вбранні обливався потом, читаючи слово перед сповіддю:

– Се, чадо, Христос невидимо стоїть, приймаючи сповідання твоє…

Нещодавно він пробував купити нове, не таке важке вбрання, на Вельхавенс-гате, але там сказали, що для православних священиків у них нічого немає. Прочитавши молитву, він поклав книгу на аналой – поряд із розп’яттям. Зараз людина перед ним кашляне – вони завжди це роблять перед сповіддю, мовби намагаючись таким чином позбутися своїх гріхів. У Миколи було невиразне відчуття, ніби цього чоловіка він бачив раніше, але де, він не пам’ятав. Ім’я звичайнісіньке. Миколі навіть здавалося, що це було несправжнє ім’я. Можливо, цей чоловік – з іншої парафії. Іноді люди приходили покаятися тут у своїх маленьких таємницях, тому що це була невелика маловідома церква, де вони нікого не знали. Миколі часто доводилося приймати покаяння у лютеран Норвезької державної церкви. Просіть, і дано буде. Господь милостивий.

Чоловік кашлянув. Микола заплющив очі і вирішив, що відразу ж після прибуття додому омиє тіло душем, а слух  – музикою Чайковського.

– Святий отче, так виходить, що порок, як і вода, шукає, де нижче. Якщо є в характері хоч мала дірочка, тріщина, слабинка, порок завжди знайде її.

– Усі ми грішники, сину мій. Ти прийшов у чомусь покаятись?

– Так. Я був невірний моїй коханій жінці. Зрадив її з розпусницею і, хоча не любив її, не знайшов у собі сил, щоб відмовитися.

До горла Миколи підступив клубок.

– Продовжуй.

– Вона… Я був немов одержимий нею.

– Був, кажеш? Так, значить, ти перестав із нею зустрічатися?