Розділ «Частина IV»

Розділ 26

Субота. Душа. День

Коли сонце піднялося над Екебергом, розігріваючи й без того тепле вранішнє небо, Отто Танген якраз закінчував останню перевірку контрольного пульта.

В автобусі було темно й тісно, до того ж так пахло землею і прілим ганчір’ям, що не допомагали ніякі освіжувачі повітря. Іноді йому здавалося, що він сидить у бункері, відгородившись од усього світу й виразно відчуваючи запах мертвечини.

Старий чотириповерховий гуртожиток стояв посеред рівного майданчика на найвищій точці Кампена з видом на сусідній Тойєн. Обабіч нього – і практично паралельно – височіли два багатоквартирні будинки п’ятдесятих років спорудження. Усі три будівлі були однаково пофарбовані й мали однотипні вікна, очевидно, для цілісності враження. Але вік приховати неможливо: гуртожиток виглядав старезним дідом у компанії молоді, немовби в житловий масив його занесло ураганом.

Харрі й Волер погодилися, що автобус треба припаркувати разом з іншими машинами просто перед гуртожитком, де добре приймався сигнал і автобус не так впадав у вічі. Навіть якщо когось із перехожих зацікавить іржавий синій автобус «вольво» із затемненим склом, вони вирішать, що він належить групі «Виключені з дитсадка», як свідчить напис на боці – чорними літерами з білими черепами замість крапок.

Обтерши піт, Отто перевірив, чи добре працюють камери і чи всі кутки є видимими, для того, щоб щонайменше ворушіння поряд із гуртожитком фіксувалося хоч би на одному екрані й можна було прослідкувати шлях будь-якої людини від входу в будівлю до кожної з вісімдесяти кімнат у восьми коридорах чотирьох поверхів.

Установка, регулювання та перевірка камер зайняла всю ніч. У роті досі був гіркуватий металевий присмак розчину, який скріплював цеглу, а на брудній джинсовій куртці – жовтувата штукатурка.

Волер усе-таки прислухався до голосу розуму і зрозумів, що коли вони хочуть укластися в строк, краще не згадувати про давні грішки Отто. Розізнати що-небудь про саме затримання не вийшло, сказали тільки, що об’єкт дуже цікавий, а доказів не вистачає.

Ще не вийшло вести зйомку в ліфті. Бетонні стіни шахти не пропускали навіть досить сильного сигналу від безпровідної камери, а дроти викликали б підозру або плуталися в тросі. Волер погодився: однаково в ліфті нікого, окрім об’єкта, не буде. Мешканці обіцяли мовчати й зачинитися в кімнатах од четвертої до шостої.

Помудрувавши над мозаїкою зображень на трьох великих екранах, Отто Танген добився логічно зв’язної картинки. На лівому екрані – коридори на північ, від четвертого поверху до першого, в середині – вхід, усі сходи і майданчики ліфта, праворуч – коридори на південь.

Отто клацнув «мишею» на «Save», зберіг, закинув руки за голову і з задоволеним бурчанням відкинувся на спинку крісла. Тепер він контролював усю будівлю з молодими студентами та студентками. Було б у нього більше часу, він, можливо, встановив би камери в кімнатах, ясна річ, таємно від мешканців, – малюсінькі риб’ячі очі разом із російськими мікрофонами, – там, де їх ніколи не знайдуть. Хтиві молоденькі медички «aus Norwegen».[18] Можна було б змонтувати цілу плівку і потім продавати через знайомих. Чортів паскудник Волер! І як він тільки пронюхав про Аструпа і склад в Аскері? Ця думка метеликом промайнула в голові Отто і зникла. Він давно підозрював Аструпа в тому, що той платить комусь, хто прикриває його грішки.

Він закурив. Навіть не вірилося, що на екранах пряма трансляція. Більше схоже на фотографії: ні в жовтих коридорах, ні на сходах не помітно ані найменшого руху. Сплять ще, напевно, але через кілька годин, мабуть, вигляне той тип, який о другій годині зайшов у триста третю кімнату до дами. Та мала вигляд п’яної й майже готової. Він – просто готового.

Отто згадав Еуд Ріту. Вони познайомилися на вечірці у Нільса, який уже тоді лапав її своїми пухкими ручищами. Того вечора вона простягла Отто маленьку білу ручку і пробурмотіла: «Еуд Ріта», а йому здалося, ніби вона тихо вилаялася.

Отто тяжко зітхнув.

Паскудник Волер до самої півночі бігав навкруги з громилом із загону швидкого реагування. Поряд із автобусом вони втрьох: Отто, Волер і начальник загону – обговорили ситуацію. Трохи пізніше з’являться спеціально натреновані хлопці й по троє розподіляться в далеких кімнатах коридорів на кожному поверсі. Разом двадцять чотири людини в чорному, в спеціальних масках, зі зброєю та гранатами зі сльозогінним газом. Варто об’єкту постукати в двері або спробувати проникнути в кімнату, за сигналом із автобуса вони почнуть діяти. Отто чекав цього з нетерпінням. Він кілька разів бачив їх у ділі, й це було захоплююче видовище: спалахи, гуркіт, немов на рок-концерті, та в обох випадках об’єкти просто завмирали в заціпенінні, а через кілька секунд усе було вже скінчено. Йому пояснили, що в цьому-то і штука: злякати об’єкт так, аби він був не в силах поворушитися й учинити будь-який опір.

Отто загасив сигарету. Пастку поставлено. Чекаємо звіра.

Поліцейські збиралися підійти до третьої. Окрім них, за вказівкою Волера, ніхто не мав права ні ввійти до автобуса, ні вийти з нього. День обіцяв бути довгим і жарким.

Плюхнувшись на матрац, Отто подумав: «Цікаво, а що зараз відбувається в триста третій? Йому зараз дуже не вистачало його ліжка. Скрипу, гойдання. І Еуд Ріти.