Розділ «Частина IV»

Незнайомець посміхнувся і направив пістолет на нього. Просто на нього. В обличчя. Тут Маріус уперше зрозумів, що пора б злякатися.

– Сядь, – мовив незнайомець. – Розкрий конверт.

Маріус важко опустився в крісло.

– Треба дещо написати, – додав велокур’єр.

– Відмінна робота, «Браво-два»! – вигукнув Фалькейд, на його блідому обличчі горів гарячковий рум’янець.

Отто важко сопів. На екрані об’єкт лежав у наручниках на підлозі перед кімнатою номер двісті п’ять. Обличчя було повернене у бік камери, так що можна було бачити замішання цього негідника, гримасу болю та повільне усвідомлення своєї поразки. Сенсація. Ні! Щось більше. Історичний запис! «Драматичний фінал кривавого літа в Осло: арешт велокур’єра-вбивці в мить, коли він готується скоїти свій четвертий злочин». Півсвіту поб’ється за ці кадри. О небо! Він – Отто Танген – багач. Ніякої більше погані з «Севен-елевен», ніяких паскудників Волерів, він може купити… він може… вони з Еуд Рітою можуть…

– Це не він, – кинув відставний швейцар.

В автобусі стало тихо.

Волер подався вперед:

– Що ти сказав, Харрі?

– Це не він. Двісті п’ята – одна з кімнат, із мешканцем якої ми так і не поговорили. За списками значиться Одд Ейнар Ліллебустад. Складно розпізнати, що цей хлопчина тримає в руці, але з вигляду ніби ключ. Вибачте, хлопці, але мені здається, Одд Ейнар Ліллебустад щойно повернувся додому.

Отто подивився на картинку. Устаткування в його автобусі – куплене й узяте під заставу – коштувало більше мільйона, з його допомогою можна було легко вирізати картинку з рукою, збільшити її й дізнатися, помиляється цей паскудник швейцар чи ні. Але це не було потрібно. Гілка яблуні хруснула. У вікнах, що виходять у сад, спалахнуло світло, і голос у бляшанці мовив:

– «Альфа», я «Браво-два». Якщо вірити кредитній картці, цього хлопця звуть Одд Ейнар Ліллебустад.

Отто всією вагою тіла відкинувся на спинку крісла.

– Нічого, хлопці, – сказав Волер. – Він іще може прийти. Так, Харрі?

Паскудник Харрі не відповів. Мовчання перервав писк його телефону.

Маріус Веланн дивився на два чисті аркуші паперу, які він дістав із конверта.

– Найближчі родичі? – запитав незнайомець.

У горлі став клубок, Маріус хотів відповісти, але голос не слухався.

– Я не вбиватиму тебе, – запевнив кур’єр, – якщо робитимеш, як я скажу.