Розділ «Частина IV»

Голос Волера:

– Пішов!

– «Браво-два», дійте!

– Цікаво, – пробурмотів відставний швейцар.

Спочатку Маріус Веланн вирішив, що недочув, але про всяк випадок зробив «Вайолент Фемз» тихіше. Знову. Стук у двері. Ну хто це може бути? Адже всі, здається, роз’їхалися на літо по домівках. Це не Ширлі. Її він учора зустрів на сходах, зупинився і запитав, чи не хоче сходити з ним на концерт. Або в кіно, або в театр на прем’єру – на вибір. Безкоштовно.

Маріус підвівся. Він відчув, що руки в нього спітніли. З чого б це? Адже зовсім не обов’язково, що це вона. Він подивився навколо і зрозумів, що до цього моменту ніколи не замислювався, який вигляд має його кімната. Ні, безладу в ній не було: занадто вже мало предметів. Стіни голі, хіба що обідраний плакат із Іггі Попом і сумного вигляду полиця з безкоштовними CD і DVD. Жалюгідне житло, в нім немає індивідуальності. У нім немає… Знову постукали. Він швидко заткнув край пледа, що стирчав із-за спинки канапи, і попрямував до дверей. Ні, не може бути, щоб це була вона. Не може… Відчинив. Не вона.

– Пан Веланн?

– Так. – Маріус здивовано дивився на незнайомця.

– У мене для вас пакет. – Чоловік зняв рюкзак, дістав звідти конверт формату А4 і простягнув Маріусу. На конверті була марка, але не було ніяких імен.

– Упевнені, що це мені? – запитав Маріус.

– Так. Розпишіться. – Він простягнув планшет із прикріпленим аркушем паперу.

Маріус змінив здивований погляд на питальний.

– Вибачте, ручки у вас не знайдеться? – усміхнувся велокур’єр.

Маріус дивився на нього, розуміючи: щось тут не так. Але що?

– Момент, – сказав він.

Узявши конверт, він поклав його на полицю поряд зі зв’язкою ключів на брелоку у вигляді черепа, знайшов ручку, обернувся і здригнувся, помітивши, що незнайомець стоїть просто за його спиною.

– Не чув, як ви увійшли. – Маріус видав смішок і вловив у нім нервові нотки.

Не від страху. У його рідному селищі гості входили відразу і без дозволу, щоб не випускати тепла і не впускати холоду. Але в цьому чоловікові було щось дивне. Він зняв шолом і окуляри, і тут Маріус зрозумів, що його бентежило. Він був занадто старий. Зазвичай велокур’єрам по двадцять із гаком. А тут, незважаючи на підтягнуту фігуру, по якій його ще можна було прийняти за хлопця, обличчя відразу видавало вік. Незнайомцеві було далеко за тридцять, а то і за сорок.

Маріус збирався вже щось сказати, але погляд його впав на те, що кур’єр тримав у руці. Маріус Веланн бачив достатньо фільмів, аби впізнати контури пістолета з накрученим на ствол глушником.

– Це мені? – видав він.