Розділ «Частина IV»

– Ні.

– Добре. Значить…

– Я їх не замикаю, коли знаю, що він прийде.

– Двері й зараз не замкнуті?

Беата відчула, як кров прилинула до голови, а голос став різким і грубуватим. Вона не знала, на кого гнівається більше: на стареньку – за те, що до неї прислали охорону з поліції, а вона залишила відімкнутими вхідні двері для сина, чи на саму себе – за те, що не перевірила елементарних речей.

Вона перевела дихання, щоб голос став спокійнішим:

– Олауг, прошу залишатися тут. А я пройду в коридор і…

– Гей, є хто?! – почула Беата крик за спиною.

Серце забилося ще швидше, і вона, розвернувшись, простягнула вперед руку, тримаючи тонкий білий вказівний палець на важкому гладенькому спусковому гачку. До дверей із коридору рухався силует чоловіка. Беата не чула, як він увійшов. Добра-добра, дурна-дурна…

– Ух ти! – силует реготнув.

Беата прицілилася в голову, але за мить відпустила гачок.

– Хто це? – запитала Олауг.

– Легка кавалерія, фрьокен Сівертсен, – відповів чоловік. – Інспектор Том Волер.

Він простягнув руку, кинув короткий погляд на Беату і сказав:

– До речі, фрьокен Сівертсен, я дозволив собі замкнути ваші вхідні двері.

– Де інші? – запитала Беата.

– Інших не буде. Тільки ти і я, дорога… – Том Волер посміхнувся, і у Беати мороз пробіг по шкірі.

Минула восьма година.

По телевізору попередили, що з боку Англії насувається холодний фронт і спека скоро закінчиться.

У коридорі редакції Рогер Єндем сказав колезі, що останні два дні поліція страшенно неговірка, а значить, щось готується. Пройшла чутка, що підняли загін швидкого реагування, а його командир Сіверт Фалькейд уже дві доби не відповідає на жодне телефонне повідомлення. Колега відповів, що Рогер видає бажане за дійсне, так само думали і в редакції, тому на першій сторінці опинився холодний фронт із Англії.