Розділ «Частина III»

– Добре, – зітхнув Карл. – П’ять шістсот.

– Та плював я на телевізор! – підвищив голос поліцейський. – Я хочу знати, хто це зробив.

– Чого це раптом? – запитав Карл. – У мене досі не було бажання про це доповідати.

Поліцейський нагнувся над стійкою, і за кольором його обличчя Карл зрозумів, що відповідь йому не сподобалася.

– Послухайте! Ми шукаємо злочинця. І у мене є підстави вважати, що він стояв тут і водив пальцем по екрану. Вам ясно?

Карл мовчки кивнув.

– Добре. А тепер, будь ласка, напружте пам’ять, – наполегливо порадив поліцейський.

Дзвякнув дзвоник над дверима, до магазину ввійшла жінка із залізною валізою. Поліцейський обернувся до неї.

– «Філіпс», – показав він.

Жінка кивнула, не кажучи ні слова, сіла перед стіною екранів навпочіпки і розкрила валізу.

Карл дивився на них, широко розплющивши очі.

– Ну? – зажадав поліцейський.

До Карла почало доходити, що це важливіше за Лізу з Тьонсберга.

– Я не запам’ятовую кожного, хто сюди заходить, – затинаючись, сказав він.

Це означало, що він узагалі нікого не запам’ятовує. Обличчя для нього давно нічого не означали. Навіть обличчя Лізи він уже встиг забути.

– Кожного мені й не треба, – повільно мовив поліцейський. – Потрібен тільки один. Той самий. Здається, за день до вас не так часто і заходять.

Карл слухняно похитав головою.

– А по фотографії ви його впізнаєте?

– Не впевнений. Я і вас-то не впізнав, так що…

– Харрі… – подав голос хлопчисько.