Розділ «Частина III»

– Тобто що примушує тебе прокидатися вранці й робити те, що ти робиш? Навіщо все це? Яка у тебе мета?

– Я зрозумів. – Тепер настав час замислитися Тому. Він довго мовчав, потім указав на крани. – Бачиш їх? Мій прапрадід приїхав сюди з Шотландії. Всім його багатством були шість сатерлендських овець і лист із абердинського цеху мулярів. Цього вистачило, щоб його прийняли у цех в Осло. Він брав участь у спорудженні будинків уздовж Акерсельви і східніше вздовж залізниці. Вони стоять і досі. Його справу продовжували діти. Потім – онуки. Так черга дійшла до мого батька. Прадід узяв норвезьке прізвище, але, коли ми переїхали в західну частину міста, батько змінив його на колишнє – Волер. Wall – стіна. Звучить, може, і не занадто гордо, але батько вважав, що для майбутнього судді воно підходить більше, ніж Андерсен.

Харрі здивовано подивився на Волера:

– Тож ти збирався стати суддею?

– Так, коли вступав на юридичний, і став би, коли б не випадок.

– Який випадок?

Волер знизав плечима:

– Нещасний. На виробництві. Батько загинув. І ось що дивно: коли помирає батько, розумієш: дороги в житті ти вибирав не для себе, а для нього. І я зрозумів, що з іншими студентами на юридичному не маю нічого спільного. Я був наївним ідеалістом. Вірив, що ми високо нестимемо прапор справедливості й створюватимемо сучасну правову державу. А з’ясувалося, що більшості просто потрібен ступінь і місце, на якому можна заробляти достатньо, щоб подобатися дівчаткам в Уллерні. А, та що я тобі говорю, ти ж і сам вчився на юриста…

Харрі кивнув.

– Напевно, у мене це в крові, – сказав Волер. – Я завжди любив будувати. Що-небудь велике. Коли я був іще зовсім маленьким, то будував із конструктора величезні замки – набагато більші, ніж у інших дітей. А на юридичному зрозумів, що я інший, не такий, як ці людці з дрібними нікчемними думками, і через два місяці після похорону пішов вступати до поліцейської академії.

– І став кращим із випуску, якщо вірити чуткам.

– Одним із кращих.

– Що ж, у поліції в тебе вийшло побудувати свій замок?

– Ні, Харрі, не вийшло. Ні в кого не виходить. У дитинстві, щоб мої будівлі були вищі, я віднімав деталі конструктора в інших. Усе питання в тому, що ти хочеш побудувати. Жалюгідну маленьку халупу для жалюгідного маленького життя – чи театри та собори, величні будівлі, які розбурхують уяву, примушуючи тягнутися до величного. – Волер провів рукою по перилах. – Зводити собори – це покликання, Харрі. В Італії мулярів, загиблих при їх будівництві, шанували як мучеників. Хоча споруджували собори на благо людству, всі до єдиного вони стоять на людських кістках і крові – так говорив мій дід. І так буде завжди. На крові моєї сім’ї стоїть не одна будівля, яку видно звідси. А мені хочеться більшої справедливості. Для всіх. І я використовуватиму ті будівельні матеріали, які визнаю потрібними.

Харрі подивився на вогник своєї сигарети:

– І я теж будівельний матеріал?

Волер посміхнувся:

– Можна було б висловитися делікатніше, але моя відповідь – так. Якщо тобі подобається. У мене є варіанти… – Він не договорив, але Харрі здогадувався про продовження: «…а в тебе – немає».

Глибоко затягнувшись, він тихо запитав:

– А якщо я погоджуся?