Розділ «Частина III»

– Хочеш подивитись, як я стрибаю з п’ятірки? – запитав Олег.

– Ще б пак! – відповів Харрі, знімаючи футболку.

Олег подивився на нього:

– Ти що, Харрі, ніколи не засмагаєш?

– Нікóли.

Спочатку кілька разів стрибнув Олег. Потім Харрі зняв джинси і піднявся на трамплін разом із ним. Там він заходився пояснювати Олегу, як правильно стрибати. Деякі в черзі несхвально косилися на вільні сімейні труси Харрі із зірками Євросоюзу.

– У повітрі ти летиш горизонтально, – пояснював Харрі на пальцях. – Вигляд поганенький. Народ думає, що ти впадеш плазом, але в останню мить… – стиснув він великий і вказівний пальці, – ти групуєшся і падаєш у воду водночас руками й ногами.

Холе розбігся і стрибнув. Перш ніж він згрупувався й увійшов у воду, пролунав свисток рятувальника.

– Гей, я ж сказав, що «п’ятірка» закрита! – почув Харрі мегафон, ледве з’явившись на поверхні.

Олег помахав йому з вишки, і Харрі підніс догори великий палець, показуючи, що він зрозумів. Виліз із води, спустився по сходах і опинився біля ілюмінатора, крізь який був видимим басейн. Він водив пальцем по холодному запітнілому склу й дивився на синьо-зелену водну масу. Ось біля поверхні з’явилися плавки та відчайдушно працюючі ноги, що ніби збивають хмару на синьому небозводі. Згадався «Андеруотер».

З’явився Олег. У хмарі бульбашок він уповільнив рухи, але замість того, щоб піднятися вгору, поплив униз – до ілюмінатора, біля якого стояв Харрі.

Вони подивились один на одного. Олег усміхався, розмахуючи руками. Його обличчя здавалося блідо-зеленим. Харрі не чув звуків, але бачив, як рухаються його губи, як гойдається на голові волосся, зараз найбільше схоже на водорості. Настирливо стукалися спогади, але Харрі вперто відганяв їх геть. Вони дивились один на одного, перебуваючи по різні боки скла, в яскравих променях сонця, у світі безтурботного шуму та водночас цілковитої тиші. Раптом у Харрі з’явилося тривожне передчуття біди.

Щоправда, наступної секунди воно його покинуло: Олег сіпнув ногами і поплив угору. Харрі немов залишився біля порожнього телеекрана. Порожнього запітнілого телеекрана, на якому він накреслив… Стоп! Тепер ясно, де він це бачив!

– Олеже! – крикнув він, вибігаючи по сходах.

Взагалі-то людьми Карл мало цікавився. За ті двадцять років, що він тримав телемагазин на площі Карла Бернера, він жодного разу не задався питанням, ким, власне, був його тезко, на честь якого назвали площу. Нецікавий йому був і високий поліцейський, який щойно пред’явив посвідчення, і хлопчисько з мокрим волоссям, який стоїть поряд. Та й до дівчини, про яку поліцейський говорив – її знайшли в нужнику в адвокатів із офісної будівлі навпроти, – йому діла не було. Єдиною особою, що в цей момент цікавила Карла, була дівчинка на фотографії чоловічого журналу. Його дуже займало, скільки їй років і чи правда, що вона з Тьонсберга і любить засмагати на балконі так, що її можуть бачити чоловіки, які проходять мимо.

– Я заходив того дня, коли вбили Барбару Свендсен, – сказав поліцейський.

– Ну, якщо ви говорите… – знизав плечима Карл.

– Бачите цей вимкнений телевізор біля вікна? – показав поліцейський.

– «Філіпс». – Карл відклав журнал убік. – Подобається? П’ятдесят герц. Плоский кінескоп. Об’ємне звучання. ТВ-текст. Може приймати радіопередачі. Коштує сім дев’ятсот, але вам я продам за п’ять дев’ятсот.

– Дивіться, хтось накреслив малюнок на запорошеному екрані!