Розділ «Частина III»

Розділ 19

Середа. Під водою

Час наближався до третьої години. Харрі припаркувався поряд із Фрогнербадом – тепер йому стало ясно, де збираються всі ті, хто ще залишився в Осло. Перед квитковими касами вишикувалася майже стометрова черга. Поки розпарені тіла крок за кроком просувалися до цілющої хлорованої вологи, він вирішив почитати «ВГ».

Новин у справі про серійного вбивцю не було, проте газетярі все ж нарили матеріалу аж на чотири сторінки. Туманно-загадкові заголовки були звернені до тих, хто вже деякий час стежив за розвитком подій. З’явилося нове словосполучення – «справа про велокур’єра-маніяка». Усе було знайоме, поліція особливо не відрізнялася від газетярів, і Харрі припустив, що вранішні наради редакції на Акерсгата, як дві краплі води схожі на вранішні наради слідчої групи. Він побачив заяви все тих же свідків (які в інтерв’ю згадали навіть більше, ніж на допитах), ознайомився з соціологічними опитуваннями (де люди говорили, що їм страшно, моторошно або страшенно моторошно), а також прочитав думку служб кур’єрської доставки, які вимагали компенсації, оскільки тепер велокур’єрів нікуди не пускали, працювати стало неможливо, і взагалі – поліція мусить упіймати цього типа. Припущень про зв’язок «справи про велокур’єра» зі зникненням Лісбет Барлі більше не будували, тепер про це говорили на повний голос, як про встановлений факт. Під величезним заголовком «Замінюю сестру» красувалося фото Тойї Харанг і Віллі Барлі перед Національним театром. І підпис: «Енергійний продюсер не збирається змінювати плани».

Харрі пробіг очима текст статті й зупинився на словах Барлі:

«The show must go on» – «вистава триває». У нашій професії це не просто легковажна заява, але сувора правда, написана кров’ю. Я знаю: хай там що, Лісбет з нами. І ця п’єса – знак поваги Лісбет, великій артистці, яка ще не розкрила свого таланту, але вона обов’язково його ще розкриє, я не можу повірити в зворотне!

Нарешті потрапивши всередину, Харрі не відразу зміркував, куди йти. Востаннє він був у Фрогнербаді двадцять років тому. Хоча, по правді кажучи, нічого особливо не змінилося, хіба що підновили фасади та додали високу синю гірку. А в іншому  – той самий запах хлору, легкі дрібні крапельки води в повітрі над басейнами, що грають маленькими веселками, шльопання босих ніг по асфальту, черга тремтячих дітей у мокрих плавках у тіні перед кіоском.

Ракель і Олега він знайшов на газоні біля басейнів.

– Привіт. – Губи Ракель усміхнулись, а очей не було видно за великими сонячними окулярами «Гуччі».

Вона була в жовтому купальнику. Мало хто з жінок не побоїться надіти жовтий купальник – Ракель була однією з них.

– Знаєш що? – запитав Олег, схиливши голову набік і намагаючись витрусити з вуха воду. – Я стрибнув із «п’ятірки».

Харрі сів поруч, на траву, хоча на великому пледі було досить місця.

– У, брехуняка!

– А от і ні! Стрибнув!

– З п’яти метрів? Та ти каскадер!

– А ти теж стрибав із «п’ятірки», Харрі?

– А то!

– А з «сімки»?

– Та-а-ак, було діло. Стрибав, іще й як!

Харрі виразно подивився на Ракель, але та спостерігала за сином. Олег перестав трясти головою й запитав завмираючим голосом: