Розділ «Частина III»

Її погляд був таким пильним, що він мимоволі затримав подих і, на своє невдоволення, відзначив виникле бажання.

Вона звела брову, неначе теж це помітила.

– Не сядеш на канапу? – хрипко і грубо прошепотіла вона.

Харрі побачив, як забилася синя жилка на її білій шиї. «Просто рефлекс, – розсудив він. – Собака Павлова, який реагує щоразу, коли подають сигнал. Умовна реакція – і все».

– Думаю, ні, – відповів він.

– Боїшся мене?

– Так.

Низ живота заповнився в’язкою млістю, мовби тілу не сподобалася його відповідь.

Вібекке голосно розсміялась, але спіймала його погляд і замовкла. Потім, зробивши губки бантиком, по-дитячому благальним голосом затягнула:

– Ну, Харрі…

– Не можу. Ти з біса чудова, але…

Вона, як і раніше, всміхалася, проте в погляді читалась образа, ніби він дав їй ляпаса.

– Пробач, мені потрібна не ти, – сказав Харрі.

Щось змінилось у виразі її очей, куточки губ сіпнулися, ніби вона ось-ось розсміється.

– Ха! – мовила вона. Мабуть, їй хотілося, щоб це прозвучало з іронією та підкреслено театрально, але вийшло втомлене зітхання безвиході. Гра закінчилася, вони обоє випали зі своєї ролі.

– Вибач, – сказав він.

– О, Харрі… – прошепотіла вона зі слізьми на очах.

Краще б вона цього не робила: тоді можна було б просто попросити її піти, а зараз йому довелось її втішити:

– Якщо тобі треба від мене ще щось, то у мене цього чогось немає. Це знала вона. Тепер це знаєш і ти.