Розділ «Частина II»

– Стійте! – крикнув Крістіан. – Ви не маєте…

Чоловік обернувся й подивився на нього. У лобі стирчав трикутний уламок. Струмочок крові роздвоювався біля перенісся.

Більше Крістіан нічого не говорив.

П’яний розкрив рот і почав вити. Звук був холодний, як лист сталі взимку. Знову обернувшись до дверей, він накинувся на них із кулаками – Маріт ніколи раніше не бачила такої люті. Вив як вовк і гамселив по дверях. Плоть проти дерева. Потім він почав бити по залізній зірці у вікні. Маріт здавалося, що вона чує, як рветься шкіра. Бризки крові, розлітаючись, окропили білі двері червоним.

– Зробіть же що-небудь! – крикнув хтось.

Вона побачила, як Крістіан дістав мобільник.

Виламавши зірку, чоловік несподівано опустився на коліна.

Маріт підійшла ближче. Інші прагнули триматися віддалік, а їй раптом захотілося підійти ближче. Серце у грудях скажено калатало. Біля сходинок вона відчула на плечі руку Крістіана й зупинилася. Було чутно, як незнайомець жадібно хапає ротом повітря, ніби викинута на берег риба. Здавалося, він плаче.

Коли через п’ятнадцять хвилин за п’яним з’явилася поліція, він, скорчившись, лежав на верхній сходинці. Його поставили на ноги і без ніякого опору перепровадили в машину. Одна з жінок-поліцейських запитала присутніх, чи хочуть вони про що-небудь заявити. Але ті похитали головами – вони й не згадали про розбите вікно.

Машина поїхала. Залишилася тільки тепла літня ніч. «Немовби й не було нічого», – подумала Маріт. Вона навіть не звернула уваги на те, як вийшов блідий Рой і тут же кудись пропав, і що її обняв Крістіан. Вона дивилася на спотворену віконну зірку. Тепер зірка висіла догори ногами, так що два промені вказували вгору, два в сторони, а один униз. Маріт бачила цей знак в одній книжці, і вона щільніше закуталася в куртку, хоча на вулиці було спекотно.

Було за північ, і в шибках Головного управління відбивався місяць. Б’ярне Мьоллер пройшов через порожню автостоянку і далі – в ізолятор тимчасового утримання. Всередині він побачив три порожні столи, за якими мали сидіти чергові, а оглядівшись, знайшов і самих чергових у сусідній кімнаті перед телевізором. І фільм він упізнав одразу: «Жадання смерті» – старе кіно з Чарлзом Бронсоном. Старший черговий теж був йому знайомий. Грот на прізвисько Плакса – через червоний шрам, який біг од лівого ока вниз по щоці. Наскільки Мьоллер пам’ятав, Грот завжди служив в ізоляторі, й усім було відомо, що він тут усім і заправляв.

– Агов! – крикнув Мьоллер.

Не відриваючись від екрану, Грот підніс вказівний палець, ткнув у молодшого співробітника, і той знехотя обернувся в кріслі.

Мьоллер помахав пропуском. Втім, цього й не вимагалося: його впізнали.

– Де сидить Холе? – крикнув він.

– Той дурило? – прохрипів Грот, дивлячись, як Чарлз Бронсон у жадобі помсти піднімає пістолет.

– Думаю, в камері номер п’ять, – сказав молодий співробітник. – Вас проведуть наглядачі. Якщо знайдете кого-небудь.

– Спасибі. – Мьоллер попрямував до камер.

В ізоляторі було близько сотні камер, але більшість були порожні. Зараз напевно був період спаду. Не заходячи до наглядачів, Мьоллер попрямував по галереї повз залізні двері. Кроки розсипалися лунко. Ні, ізолятора він не переносив. Нестерпним був, по-перше, сам абсурд, що тут замикають людей. По-друге – атмосфера бруду і зруйнованих життів. А по-третє – те, що тут твориться. Мьоллер, приміром, пам’ятав, як один чоловік, що відбував попереднє ув’язнення, поскаржився, що Грот спрямував на нього струмінь із пожежного шланга. ОСО скаргу відхилили: розмотавши шланг, вони побачили, що того не вистачає і на половину шляху до камери, де припускалася подія. В усьому Головному управлінні, мабуть, тільки ОСО не знали, що Грот, побоюючись галасу, просто відрізав шматок шланга.

Як і в інших камерах, у п’ятій замість звичного замка був нехитрий пристрій, що дозволяє відчиняти двері тільки ззовні.