Розділ «Частина II»

– Давай хоч до будинку тебе проведу, – пробурмотів він.

– Харрі! Тут пройти метрів двісті.

– Впораюсь.

Вібекке розреготалася й узяла його під руку. Вони повільно йшли по Уллеволсвейєн, повз них проїздили автомобілі та порожні таксі, а вечірній вітер цілував обличчя, як уміє цілувати тільки в Осло і тільки в липні. Харрі слухав рівне дзижчання її голосу і думав про те, що ж зараз робить Ракель.

Вони зупинилися перед чорними залізними дверима.

– Добраніч, Харрі.

– А… ти поїдеш на ліфті?

– А що?

– Нічого. – Харрі засунув руки в кишені й відчув, що втрачає рівновагу. – Обережно. Добраніч.

Вібекке з усмішкою підійшла до нього і поцілувала в щоку. Харрі жадібно втягнув ніздрями її запах.

– Можливо, в наступному житті, – шепнула вона.

Двері м’яко і безшумно зачинилися за нею й тихо защипнулися. Харрі стояв і дивився на вітрину, намагаючись зосередитися. Щось було не так. Ні, не вибір надгробних плит, а віддзеркалення. На краю тротуару через вулицю стояла машина. Якби Харрі хоч трохи цікавився ними, то знав би, що це ексклюзивна іграшка – спортивний японський автомобіль.

– Щоб тебе… – тихо вилаявся Харрі, виходячи на дорогу.

Повз нього, верескливо сигналячи, проїхало таксі. Він підійшов до машини і став біля дверей водія. Темне скло опустилося.

– Що, чорт забирай, ти тут робиш? – просичав Харрі. – Шпигуєш за мною?

– Добрий вечір, Харрі, – позіхнув Том Волер. – Спостерігаю за квартирою Камілли Луен. Дивлюся, хто приходить-відходить. Не на порожньому ж місці виникла ідея, що злочинець завжди повертається на місце злочину.

– Це маячня, – сказав Харрі.

– Як ти сам розумієш, більше вчепитися ж немає за що. Вбивця залишив нам небагато доказів.

– Злочинець, – поправив Харрі.

– Чи злочинниця.