Розділ «Частина II»

– Зауваж, не тому, що я його боявся. Тут ти схибив, – вів далі Том Волер безпристрасним голосом.

– Гм?

Волер зітхнув і розплющив очі:

– Ти хоч раз замислювався про те, що примушує таких, як ми, робити те, що ми робимо?

– Тільки цим і займаюся.

– Який у тебе перший спогад, Харрі?

– Спогад про що?

– Наприклад, мій, – не звернув на запитання уваги Волер, – це ніч і батько, який схилився над моїм ліжком. – Він погладив кермо. – Мені тоді було чотири або п’ять. Від батька пахне тютюном і надійністю. Знаєш же. Саме батьківський запах. Зазвичай він приходив додому, коли я вже був у ліжку. І я знав, що на роботу він піде рано-вранці, ще до того, як я прокинуся. Знав, що коли я розплющу очі, він усміхнеться, поторсає мене по голові й піде. Я прикидався сплячим, аби він побув зі мною трохи довше. А іноді я дійсно спав, і мені снився кошмар про жінку з головою свині, яка ходить по вулицях і п’є кров маленьких дітей. Я скрикував і просив його посидіти зі мною. Ось тоді він сидів поруч, а я лежав з розплющеними очима і все дивився й дивився на нього. У тебе з батьком було так само, Харрі?

Харрі знизав плечима:

– Мій батько був учителем і багато часу проводив удома.

– А мій був робітником. Як і у моїх друзів, Гейра і Соло. Вони жили від нас через двір. Ми виросли разом у Старому місті. Сірі східні квартали, але за нашим двором стежила профспілка – в нас усе було чисто й охайно. Ми вважали себе не пролетаріатом, а ніби як підприємцями. У Соло батько навіть купив кіоск, і там працювала вся сім’я. В нас усі багато працювали. Але більше за всіх працював мій батько. З ранку до вечора. Як машина, яку вимикають тільки на неділю. Мої батьки не були особливо релігійними, хоча батько півроку вивчав богослов’я у вечірній школі, тому що дід хотів зробити з нього священика. Коли дід помер, батько закинув навчання, але ми щонеділі відвідували церкву у Волерензі, а потім батько ходив з нами до Екеберга й Естмарки. А о п’ятій ми збиралися до недільної вечері вдома. Нудьга, скажеш ти? А я ввесь тиждень чекав неділі. А потім наставав понеділок, і він знову йшов. Завжди на яке-небудь будівництво, де треба було працювати понадурочно. Ми економили. На біле, на сіре і на чорне, як говорив батько. Більше ж нема на що. Коли мені було тринадцять, ми переїхали в західну частину міста, в будиночок із яблуневим садом. Батько говорив, там краще. У новій школі в усіх у нашому класі, окрім мене, батьки були юристами, економістами, лікарями. По сусідству з нами жив суддя. У нього був син – мій ровесник. Яким. Батько хотів, щоб я став таким, як він. Говорив, що, коли я збираюся стати одним із них, потрібно добре знати їх життя: умовності, мову, неписані правила. Але мені не було діла до сусідського хлопчиська. Хіба що до їхнього собаки – німецької вівчарки, що вила на ґанку цілісінькі ночі. І після школи я їхав на трамваї в Старе місто, до Гейра і Соло. Якось мати з батьком запросили всіх сусідів на барбекю, але ті дружно відмовилися під різними ввічливими приводами. Пам’ятаю, того літа сусіди часто збиралися на барбекю одне в одного. Сміялись. А нас ніхто так і не запросив.

– А сенс у цієї розповіді є? – запитав Харрі, стараючись чисто вимовляти слова.

– Тобі вирішувати. Мені замовкнути?

– Ну що ти! Сьогодні по телеку якраз нічого цікавого.

– Якось у неділю ми за звичаєм збиралися в церкву. Я стояв на вулиці й чекав матір із батьком, а сусідська вівчарка за огорожею гарчала на мене та гавкала. Не знаю чому, але я відчинив хвіртку. Напевно, думав, що вона зла тому, що вона ввесь час сама. Вівчарка була не на ланцюзі, вона стрибнула на мене, повалила й укусила за щоку. У мене досі шрам.

Волер показав, але Харрі нічого не побачив.

– Суддя крикнув на вівчарку, і вона втекла. Потім він сказав, щоб я забирався з його саду до дідька. Мене повезли в лікарню. Мати ридала, а батько майже не розкривав рота. Ми повернулися додому, в мене був страшний шов од підборіддя до вуха. Батько пішов до судді. Повернувся з почорнілим обличчям і говорив іще менше. Мовчки ми з’їли недільну печеню, а вночі я прокинувся невідомо чому. Було тихо. Потім я здогадався. Вівчарка. Вона більше не вила. Потім я почув, як хтось увійшов до будинку, і чомусь зрозумів, що ми більше ніколи не почуємо того виття. Тихо відчинилися двері спальні, і я швидко заплющив очі, але встиг побачити молоток. Запахло тютюном і надійністю. Я прикинувся, що сплю.

Він протер кермо, змахуючи невидиму порошинку.

– Я зробив те, що зробив, тому що знав: Сверре Ульсен убив одну з наших. Я зробив це заради Елен, Харрі. Заради нас. Тепер ти знаєш: я вбив людину. Донесеш на мене, чи як?

Харрі мовчки дивився на нього.