Розділ «Частина п’ята»

Хаген роздивився у бінокль наручники, які прикували ліву руку Харрі до чогось, що знаходилося всередині будки.

– От дідько! – повторив Хаген.

Здається, це був Томас Хелле – той молодий хлопець із групи розшуку зниклих. Він сидів навпочіпки біля Харрі Холе, коли той отямився. Четверо поліцейських втягли їх із Матіасом назад до вежі. Згодом Хелле багато разів описував дивовижну реакцію Харрі, що оговтався:

– Очі божевільні, а сам усе запитує, чи живий Лунн-Хельгесен! Ну просто наче боявся, що Сніговик відкине копита, наче нічого жахливішого статися не могло. Коли я сказав, що живий, що його вже везуть на «швидкій» до міста, він тільки гаркнув, щоб ми забрали в Лунн-Хельгесена шнурки й ремінь та стежили, щоб він не позбавив себе життя. У чоловіка колишню полюбовницю мало не пришили, а він про вбивцю як про рідного піклується! Ви чули про щось подібне?

Розділ 37

День двадцять другий. Тато

Юнас розплющив очі: йому здалося, що він чує дзвін своєї «музики вітру». Ні, тихо. Хлопчик знову задрімав. Кілька хвилин по тому він знову розплющив очі, вловив якісь незрозумілі звуки. В його кімнаті хтось був. Батько. Він сидів на краю ліжка й приглушено схлипував.

Юнас сів на постелі. Поклав долоньку батькові на плече й відчув, як воно здригається. Дивовижно, він якось раніше не помічав, які в батька худі плечі.

– Вони… вони її знайшли, – захлинаючись, сказав батько. – Маму…

– Знаю, – відповів Юнас. – Я бачив уві сні.

Батько здивовано витріщився на нього. У місячному сяйві, що пробивалося крізь штори, Юнас роздивився на його щоках сльози.

– Тепер нас тільки двоє, тату, – промовив хлопчик.

Батько відкрив було рота. Але не промовив ні звуку, а простягнув руки, обійняв Юнаса й притиснув до себе щосили. Юнас поклав голову батькові на плече і відчув, як гарячі сльози капають йому на тім’я.

– Знаєш що, Юнасе? – прошепотів батько крізь ридання. – Я такий радий, що ти в мене є. Ти мій найбільший скарб. Мій хлопчик. Чуєш? Ти мій хлопчик. І завжди ним будеш. Як вважаєш, ми впораємося?

– Звісно, тату, – прошепотів Юнас йому у відповідь. – Ми впораємося. Ти і я.

Розділ 38

Грудень 2004 року. Лебеді

Зима була в розпалі, а за лікарняним вікном під сталевим небом лежала гола коричнева земля. На сухому асфальті шосе клацали шиповані покришки, а пішохідним мостом поспішали перехожі, заховавши обличчя за піднятими комірами пальт. Проте тут, під дахом, люди відчували себе ближче одне до одного. У палаті на столі горіла свічка, бо була перша неділя Різдвяного посту.

Харрі зупинився в дверях. Столе Еуне відкинувся на спинку ліжка і, судячи з усього, щойно сказав щось кумедне начальнику криміналістичного відділу Беаті Льонн. Вона розсміялася. На руках у неї сиділа рожевощока дівчинка і, відкривши рота, круглими очима дивилася на Харрі.

– Друже мій! – пробасив Столе, помітивши інспектора.