Розділ «Частина п’ята»

– Там місця мало. До того ж зі мною він може і поговорити. – Харрі показав револьвер Катрини: – І ось це у мене є.

– Все одно, Харрі, я за тебе боюся.

Старший інспектор Холе окинув шефа коротким поглядом, повернувся й відчинив двері автомобіля лівою, цілою, рукою.

Поліцейський провів Харрі до входу в Музей лиж, яким треба було пройти, аби потрапити до ліфта, що вів до підйомної вежі. З собою вони взяли ломик – збиралися розбити вікно та залізти всередину, але коли підійшли ближче, ліхтар висвітив уламки скла, що усіяли підлогу поряд з білетними касами. Зсередини музею почувся далекий звук сигналізації.

– О’кей, тепер ми знаємо, що клієнт уже прибув на місце. – Харрі засунув револьвер ззаду за ремінь штанів. – Щойно приїде друга патрульна машина, постав двох біля заднього виходу.

Харрі узяв ліхтар, зробив крок до темного холу й опинився серед фотографій і плакатів з норвезькими лижниками, норвезьким прапором, норвезькою лижною маззю, норвезькими королями та кронпринцесами, а також текстами, в котрих розповідалося, яка норвежці приголомшлива нація. І тут Харрі пригадав, чому він завжди терпіти не міг цей музей.

Ліфт знаходився у самій глибині – тісний ліфт із зачиненими дверима. Харрі подивився на двері, відчув, як проступає холодний піт. Поряд із ліфтом були пожежні сходи. Харрі попрямував туди.

Через вісім сходинок він пожалкував про це. Слабкість та нудота повернулися, та так, що його знову знудило. Звук кроків залізними сходами лунав повсюдно вежею, а наручники, що звисали з його зап’ястків, вистукували металеву мелодію об поручні. Зазвичай у таких ситуаціях у кров викидається адреналін, що приводить тіло в бойову готовність, але, мабуть, Харрі був надто вимотаний та знесилений. А може, просто знав, що все скінчено. Торг завершено, результат оголошено.

Харрі рушив далі. Ставив одну ногу за другою на сходи, не наважуючись зупинитися. Матіас, звісно, вже давно почув, що він піднімається.

Сходи вели прямо до заскленої будки нагорі. Харрі вимкнув ліхтар і, щойно його голова піднялася над краєм, відчув подих холодного повітря. Снігопад припинився, околиці освітлювало бліде місячне сяйво. Майданчик розміром приблизно чотири на чотири метри був обнесений склом та сталевими перилами, за які, ймовірно, трималися туристи й, покрикуючи від страху, насолоджувалися видом на Осло та околиці або уявляли собі, як це – приземлитися на лижах там, унизу. Або впасти з вежі, пролетіти вертикально у напрямку будинків та застрягнути у гілках далеких дерев.

Харрі піднявся нагору, повернувся до силуету, який нечітко вирізнявся у відблиску вогнів міста саме напроти сходів. Людина сиділа за перилами на краю великого відчиненого вікна, через яке й віяло холодом.

– Красиво, правда? – легко, майже весело запитав Матіас.

– Якщо ти про вид, то так.

– Я не про вид, Харрі.

Одна нога Матіаса звисала з вікна. Харрі стояв біля сходів.

– Хто її вбив, ти чи сніговик, Харрі?

– А ти як вважаєш?

– Я гадаю, що ти. Ти ж у нас розумний хлопець. Я все розрахував. Жахливі відчуття, так? У таких випадках, звісно, нелегко сконцентруватися на красі. Я маю на увазі, якщо людина вбила того, кого кохала понад усе.

– Ну, – сказав Харрі й зробив крок уперед, – ти про це не надто багато знаєш, я гадаю.

– Я? – Матіас обернувся. – Першу жінку, яку я вбив, я любив понад усе.