Розділ «Частина перша»

Розділ 1

Середа, 5 листопада 1980 року. Сніговик

Того дня випав сніг. Об одинадцятій ранку величезні пластівці несподівано повалили з безбарвного неба – ніби ворожа армада з паралельного світу без бою захопила ділянки, садки та газони Румеріке. О другій годині на Ліллестрьом вже працювали снігоприбиральні машини, а коли о пів на третю Сара Квінесланн повільно й обережно вела свою «тойоту-короллу» між віллами вулицею Колловейєн, на довколишніх пагорбах пуховою ковдрою лежав сніг листопада.

При денному світлі будинки здавалися їй незнайомими, так що вона навіть проїхала мимо заїзду до його гаража. Сара різко загальмувала, машина почала ковзати, і з заднього сидіння почувся скрик. У дзеркалі з’явилася невдоволена фізіономія сина.

– Я недовго, синку, – сказала вона.

Перед гаражем на білому снігу чорнів великий прямокутник асфальту. Вона здогадалася, що тут було припарковано сусідський автомобіль. У неї перехопило подих: тільки б не спізнитися!

– А хто тут живе? – запитав хлопець.

– Так, один знайомий, – відповіла Сара і машинально підправила зачіску, дивлячись у дзеркало. – Мене не буде хвилин десять, друже. Я залишу ключі, якщо хочеш, послухай радіо.

Не чекаючи відповіді, вона вийшла й задріботіла по слизькому хіднику до дверей, через які багато разів входила й виходила, але ніколи – ось так, серед білого дня, під цікавими поглядами з вікон сусідніх котеджів. Усередині будинку, наче джміль у банці з варенням, продзижчав дзвінок. Із тривожним відчаєм вона чекала, поглядаючи у найближче вікно, у якому віддзеркалювалися чорні голі яблуні, сіре небо та біла, наче залита молоком, місцина. Почувши нарешті кроки за дверима, Сара з полегшенням зітхнула і наступної миті кинулася у його обійми.

– Не їдь, коханий, – заблагала вона, ледве стримуючи ридання, що рвалися з її грудей.

– Мені треба, – відповів він, як ото повторюють набридлий до знемоги приспів.

Його руки звично нишпорили по її одежі – те, що він ніколи не втомлювався робити.

– Ні, тобі зовсім не треба, – прошепотіла вона йому на вухо. – Ти сам хочеш поїхати. Тобі тут нудно.

– Ну, якраз із тобою мені не буває нудно…

Вона спіймала в голосі невдоволення, хоча його руки, сильні та м’які, тим часом ковзнули по її спині, затим – нижче… Вони із Сарою завжди були як досвідчена пара танцюристів, котрі відчували найменші порухи одне одного, дихання, ритм. Спочатку була палка згага – кохання. Потім – тоскний біль.

Його руки розстебнули її пальто, потяглися під товстою тканиною до грудей. Він обожнював її груди, довго пестив.

– Ти припаркувалася перед гаражем? – запитав він і з силою ущипнув її.

Вона кивнула і відчула, наче біль випустив у її лоно стрілу бажання, гарячим полум’ям пройняло тіло.

– Так. Син чекає в машині.