Розділ «Частина третя»

Катрина відчинила дверцята:

– Тобі слід знайти іншу роботу.

Зачинивши за собою двері до квартири, Харрі став на порозі вітальні. Кімната виглядала наче після бомбардування. Місячне сяйво падало на якусь білу пляму на темній голій стіні. Він підійшов ближче. Це була вісімка, написана крейдою. Він підвів руку й помацав її. Мабуть, справа рук фахівця з грибків, але що вона означає? Можливо, якийсь код, припустімо, речовини, якою він мав обробити стіну.

Залишок ночі Харрі метався у ліжку, його мучили нічні жахи. Йому наснилося, що він міцно стискає зубами якусь тверду штукенцію і, щоб не задихнутися, змушений дихати крізь дірку в ній. На язиці він відчував смак мастила, металу та пороху. А потім у легенях зовсім не залишилося повітря, і тоді він виплюнув ту штуковину й побачив, що дихав він зовсім не через дуло пістолета, як йому здалося, а через дірку у вісімці. Звичайна вісімка: велике коло внизу, маленьке вгорі. Велике внизу, маленьке зверху. Мало-помалу у вісімки на маківці виросло третє, крихітне коло. Голова. Голова Сильвії Оттерсен. Вона намагалася розповісти йому, що сталося, але не могла. У неї був зашитий рот.

Коли Харрі прокинувся, очі в нього не хотіли розплющуватися, голова розколювалася, а на губах був присмак вапна та жовчі.

Розділ 16

День десятий. Керлінг

На Бюгдьой був пронизливий ранок. Аста Юханнесен, як зазвичай, рівно о восьмій зайшла до будівлі керлінг-клубу. Шанована сімдесятирічна вдова два рази на тиждень наводила тут порядок, особливо не перепрацьовуючи, тому що до маленького приватного клубу ходила лише купка людей, до того ж душових тут не було. Вона ввімкнула світло. На стіні висіли трофеї: дипломи, вимпели з написами латинською та старі чорно-білі фотографії вусатих чоловіків з поважними обличчями, одягнутих у твідові костюми. Асті вони здавалися дуже смішними: вони скидалися на мисливців на лисиць з британських телесеріалів про життя аристократів. Вона увійшла до грального залу і відчула, що там не так холодно, як завжди: мабуть, забули вимкнути термостат льодової доріжки. Отак електрику економлять. Аста Юханнесен натиснула на вимикач і, поки лампи денного світла миготіли, роздумуючи, розпочати їм роботу чи ні, начепила на ніс окуляри, щоб роздивитися показники. Так і є, термостат на досить високій позначці. Вона зробила холодніше.

Світло ламп відбивалося на сіруватому льоду. Окуляри в неї були для читання, і коли вона помітила нечітко окреслений предмет на другому кінці залу, окуляри довелося зняти. Очі повільно звикали. Людина? Вона не поспішала рушати льодовою доріжкою. Аста Юханнесен була не з лякливих, але її переслідувала нав’язлива думка: вона боялася, що впаде на цьому проклятому льоду та зламає шийку стегна. А тоді вже доведеться лежати на холоді, поки її не знайдуть. Вона взяла одну з гральних щіток, що стояли біля стіни, і, опираючись на неї, як на посох, маленькими кроками задріботіла по льоду.

У кінці доріжки лежала мертва людина. Голова її припадала саме на центр грального кола. Біло-блакитне світло ламп падало на застигле у гримасі обличчя. А обличчя було начебто знайоме. Може, вона з ним раніше зустрічалася? Застиглий погляд шукав щось у неї за спиною. У правій руці мрець стискав шприц, крізь прозорий пластик було видно залишки червоної речовини.

Аста Юханнесен швиденько допетрала, що вже нічим йому допомогти не зможе, і, повернувшись, зосередилася на небезпеках шляху назад до найближчого телефону.

Після того як вона викликала поліцію й ті приїхали, вона повернулася додому та сіла за ранкову каву. Розгорнула свіжий номер газети «Афтенпостен», і тут до неї дійшло, кого вона сьогодні знайшла.

Харрі, сидячи навпочіпки, роздивлявся черевики Ідара Ветлесена.

– Що медик каже про час смерті? – запитав він Бйорна Гольма, який стояв поруч у своїй джинсовій куртці на риб’ячому хутрі, майже нечутно відбиваючи чечітку чоботами із зміїної шкіри. Минуло не більше години від часу дзвінка Асти Юханнесен, а біля керлінг-клубу за стрічкою поліцейського загородження вже товклися журналісти.

– Сказав, визначити важко, – відповів Гольм. – Він може тільки припускати, адже тіло лежало на льоду, а температура у приміщенні набагато вища.

– Ну й що він припустив?

– Що смерть настала між п’ятою та сьомою вчорашнього вечора.

– Авжеж. Отже, таки до випуску новин про його розшук. Ти бачив замо5к?

– Звичайний замок, – кивнув Гольм. – Коли прибиральниця прийшла, він був замкнений. Я дивлюся, ти милуєшся його черевиками. То я вже перевірив відбитки. Голову на відсіч даю, – вони ідентичні з тими, що ми знайшли в Солліхьогді.

Харрі вдивився у малюнок на підошві: