Розділ «Частина третя»

– Тобто як це – що відповів? – Трюгве відірвався від газети. – Відповів, звісно, так.

– А хто тебе запитував?

– Що з тобою, мамо? Ти така бліда…

– Нічого, мій дорогенький. А хто він такий?

– А я хіба сказав, що це був чоловік? – Трюгве повернувся до газети.

Елі підвелася, прикрутила радіо, де жіночий голос дякував Арве Стьопу та пану міністру за цікаву розмову. Вона подивилася у темряву за вікном, де хаотично металися лапаті сніжинки, не підвладні ані силі земного тяжіння, ані власній волі. Усе, чого вони хотіли, – це десь приземлитися та затихнути, а потім розтанути і зникнути з лиця землі. У цьому й була втіха.

Вона кашлянула.

– Що? – запитав Трюгве.

– Нічого, – відповіла Елі. – Я, здається, застудилася.

Харрі безцільно брів вулицями міста куди очі дивляться. І тільки опинившись біля готелю «Леон», зрозумів, що сюди він і прямував.

Навколо юрмилися повії та наркодилери. У них була година пік – люди товпилися у бажанні послуг та дуру до півночі.

Харрі підійшов до стійки портьє і з жаху на обличчі Бйоре Хансена зрозумів, що той його впізнав.

– Ми ж домовилися, – пискнув Бйоре й витер рясний піт з чола.

Харрі часто дивувався, чому ті, хто наживається на людських слабкостях, завжди позначені цією тонкою лиснючою плівкою поту, наче їхні безсоромні душі покриті лакуванням підробного стиду.

– Дай ключі від номера лікаря, – попросив Харрі. – Він сьогодні не прийде.

Три стіни номера були обклеєні шпалерами десь сімдесятих років, з психоделічним коричнево-помаранчевим візерунком. Проте четверта, між кімнатою та ванною, була пофарбована у чорний колір і рясніла тріщинами та плямами облупленої штукатурки. Двоспальне ліжко з вигнутою спинкою. Важка колюча ковдра. Водо– та спермовідштовхувальна, вирішив Харрі. Він прибрав зі стільця в ногах ліжка затертий рушник і сів. Вулиця вирувала, очікуючи на нього, і він відчув, що вся зграя його псів уже на місці: вони гавкали, скавчали, гризли ґрати та просили тільки одного – випивки. Одну маленьку чарку, одну чарчину – і ми полишимо тебе у спокої, слухняно ляжемо й замовкнемо. Посміхатися в Харрі бажання не було, але він все одно посміхнувся. Демонів треба приборкувати, а біль – тамувати. Він запалив цигарку. Дим заструменів угору, до плетеного абажура.

З якими демонами бився Ідар Ветлесен? Приводив він їх сюди та бився з ними, чи, навпаки, тут був його прихисток? Якісь відповіді він та його колеги, звісно, отримали, але не всі. Відповіді на всі питання, думав Харрі, ми ніколи не отримаємо. Скажімо, на таке: чи є насправді відмінність між злодійством та божевіллям? Чи ми просто вирішили: ось із цієї точки розпад особистості називається хворобою. Ми начебто у змозі збагнути, як можна скинути атомну бомбу на місто з мирними громадянами, але не розуміємо, чому у лондонських нетрях хтось уколошкує повій, що поширюють хвороби. Отож перше ми називаємо необхідністю, а друге – божевіллям.

Господи, як хочеться випити! Одну чарку, яка могла б зліпити гострі краї болю, зліпити цей день та цю ніч.

У двері постукали.

– Можна, – прохрипів Харрі і не впізнав власного голосу.