Розділ «Що ж сталося на Донбасі. Файл № 17»

На вулиці у цей момент під впливом усіх цих подій збирається перший проукраїнський мітинг. Його організували інші люди, які не брали участі у донецькому Майдані. Декількох із цих людей я знав. До війни їхня діяльність не дуже перетиналася з нашою. 4 березня зібралися біля Свято-Преображенського собору. Масовість на заходах зростала, приходило вже більше тисячі людей.

Наступна акція відбулася 5 березня о 18-й на площі Леніна, людей зібралося ще більше, декілька тисяч, тоді ж почались і перші сутички».

Відповіддю на збільшення кількості учасників цілком мирних проукраїнських мітингів стало відверте насильство. Наповну запрацювали російські сценарії.

Артур Шевцов: «Після того мітингу були бійки, одному з моїх партійців розбили голову, були затримані. Рівень насильства був вищим, ніж у лютому, і він далі зростав. Бійки, як правило, були під кінець, після того, як оголошувалося про закінчення мітингу. Наступна акція була 9 березня. Донецька „Свобода“ проводила святкування 200-річчя із дня народження Шевченка. Акція пройшла більш-менш спокійно, затриманих не було.

Паралельно протилежна сторона влаштовувала свої акції біля пам'ятника Леніну, ходила маршами до стін облдержадміністрації».

Зростання активності проукраїнських сил відбувалося за повної байдужості нової місцевої влади. Так само мляво влада реагувала й на сепаратистські прояви. Сподівалася, що «перебісяться»?

Артур Шевцов: «Акції 13 березня взагалі не мало бути. Це четвер, робочий день, і я вважав, що віче треба проводити у вихідний для максимальної явки. Але нові активісти вже подали повідомлення і поставили нас перед фактом. Зважаючи, що активних проукраїнських сил у Донецьку було не так уже й багато, я вважав, що розпилювати наші сили не варто. Тож домовилися вийти і 13-го, і 15-го. Паралельно почало формуватися те, що згодом отримає назву „Донецька самооборона“.

У ті дні, десь числа 10-11-го, зі мною вийшов на зв'язок заступник призначеного нам із Києва голови донецької самооборони Миколи Якубовича. Він (заступник) запропонував зустрітись. Приїжджаю на місце зустрічі — там купа наших активістів. Виходить людина: „Доброго дня, мене звати Костянтин Гришин“. Легенди про Семена Семенченка ще не існувало. Говорив про організаційні моменти — призначення керівників сотень, бронежилети. Звучало красиво, але на практиці ніхто не розумів, як це робити. Частина людей ставилася до прибульця із недовірою — бо ми простояли весь Майдан, а тепер нам тут із Києва призначили якогось керівника. Я бував у Києві на Майдані, але прізвища Гришин не чув, його самого не бачив. Гришин сказав, що замовив 20 бронежилетів, почали складали списки необхідних засобів самозахисту. Звісно, жодних бронежилетів ми не побачили.

У ті дні взагалі багато хто і чого говорив, кожен трактував інформацію по-своєму. Почали з'являтись якісь люди, говорити на якісь теми, різного рівня темності. Майже ніхто одне одного не знав. Ширилась якась параноя.

12 березня увечері представників політичних партій запросили на розмову з Тарутою в облдержадміністрацію. Була „Батьківщина“, УДАР, БО „Свобода“, якісь іще партії, які на Майдані не світились, а існували лише „на папері“ — „Реформи і порядок“, „Громада“ і подібні. Спочатку знайомство, обговорення загальної ситуації. Ми кажемо: завтра акція, але на вулицях небезпечно. Ви як новопризначений очільник області скоординуйтеся з новим головою обласної міліції, новим прокурором, новим головою обласного управління СБУ — вжийте заходів для захисту громадян. Тарута: „Ми все знаємо, все зробимо, вас підтримаємо, дам команду, щоб вивели шахтарів“. Ніяких шахтарів, звісно, не було — це забігаючи наперед.

13-го захід проводили ввечері, вже сутеніло. Кістяк самооборони, що утворювалась тоді, становила молодь зі „Свободи“, фанати „Шахтаря“ та „Металурга“ — вони активно брали участь, ми долучали їх на особистих зв'язках. Узагалі все було доволі сумбурно. Починав формуватись якийсь „Правий сектор“ — футбольним фанатам сподобалася ця назва, і з'явилося кілька угруповань, які називали себе ПС. Але вони не мали контакту з проводом — просто хотіли полякати сепарів. Нашою задачею було всіх їх об'єднати в єдиний кулак».

Але 13-те число у Донецьку цілком виправдало свою репутацію нещасливого.

«У центрі Донецька у четвер ввечері відбувся мітинг прихильників єдності України та проросійська акція. Між учасниками обох зібрань вишикувався кордон міліції. За чисельністю мітинги приблизно однакові — по тисячі осіб з кожного боку, повідомляють „Новости Донбасса“. Учасники проукраїнського мітингу заявили про створення самооборони, яка допомагатиме роботі міліції. Проукраїнські активісти виголошували промови про недопустимість війни та єдність країни, співали гімн, вигукували „Слава Україні!“ та „Героям слава!“, проросійські — вигукували „Росія!“, „фукали“, слухали радянські пісні, кидали яйця та надувні кульки з водою у бік опонентів. Міліція спробувала затримати кількох проросійських активістів, але під тиском натовпу одразу ж їх відпустила. На місце мітингу прибула „швидка“. Станом на 19:37, незважаючи на те, що акції закінчилися, люди не розходяться. Міліція намагається прикрити відхід учасників проукраїнського мітингу, тоді як проросійські активісти починають вести себе агресивніше, провокують сутички, вигукують „На коліна!“. Уже є постраждалі. Станом на 20:44 міліція допомогла відійти учасникам проукраїнського антивоєнного мітингу. Правоохоронцям допомагали члени самооборони. Учасники проросійського мітингу оточили автобус міліції, у якому також були члени самооборони, розбили вікна та розбризкали газ, закинули петарди в автобус. Після сутичок троє людей опинились у лікарні, у відділенні нейрохірургії, повідомляють „Новости Донбасса“. Станом на 21:41 стало відомо, що одна людина загинула від ножового поранення під час сутичок учасників проросійського та проукраїнського мітингів. Жертвою став 22-річний хлопець, він помер у кареті „швидкої“. 17 осіб звернулося до медиків на місці події, 11 перебувають у нейрохірургії».

(УП, 13.03.2014)

Ця новина сколихнула Україну не менш, аніж перші смерті на Майдані. Тож варто поглянути на події очима очевидця.

Артур Шевцов: «Площа Леніна була розділена навпіл, посередині кордон міліції, збоку три міліцейські автобуси. Нашвидкуруч утворена самооборона взяла на себе безпосередній фізичний захист, нові організатори — переважно ліберальні — виступи на сцені. Ми вишикувались у лаву, прикриваючи собою рядових учасників. На мітингу була пересувна сцена, колонки, озвучка. Протилежна сторона поводилася агресивно, пускала в хід усе, що мала: каміння, яйця, петарди, використовувала вибухові пакети тощо, але наша акція відбувалася. Так тривало десь із годину. Потім, ближче до кінця мітингу, кордон міліції відійшов до своїх автобусів, залишивши середину площі порожньою. Було оголошено про закінчення мітингу, народ почав розходитись, і ось тут позаду нашого мітингу вискочило людей із триста. Вони вдарили нам у тил. Самооборона розвернулася до них, щоб прийняти удар, і у цей момент від Леніна по нас ударили з іншого боку. Нас менше, та ще й б'ють із двох боків. Це була несподіванка. Почалася велика бійка. Ми зрозуміли, що потрапляємо в оточення, і почали відходити до ментівських автобусів. Неорганізовані люди просто розбіглися, когось били під деревами. Нас відтіснили до автобусів, між ними маленька відстань, так, що може пройти лише одна людина, тому всі пройти між автобусами просто не встигли, саме там частину хлопців оточили. У цей час хтось крикнув: „Сідайте в автобуси, ми вас вивеземо!“. Двері відчинилися, хлопці почали залазити, потім двері зачинились, але автобус залишився стояти, орки оточили, почали бити вікна, закидати камінням, петардами, бризкати газом із балончиків. Вони були озброєні металевими ніжками від стільців та металевими прутами — видно, що готувались. Із дверей автобуса вийти неможливо, наші починають вилазити через вікна, їх оточують з іншого боку. У цей котел потрапило близько 30 людей, і почалося побиття: „бандерівці“, „уроди“, „на коліна“, „убірайтєсь с Донбасса“, „вам тут нє мєсто“. Усе відбувалося на проїжджій частині: трамвайні колії, машини, центр міста, година пік, затори. І в якийсь момент Дмитра Чернявського вдарили ножем (тоді я цього ще не знав). Поки доїхала „швидка“, минуло хвилин тридцять. Дорогою до лікарні Дмитро помер.

Мені пощастило пройти між автобусами до того, як замкнулося кільце, тому в оточення я не потрапив. Коли пройшов між автобусами, на проїзній частині вул. Постишева вирувала бійка. Людська хвиля відтіснила нас до МакДональдсу.

Після закінчення бійки я відійшов до фонтану і почав телефонувати своїм однопартійцям, щоб з'ясувати, хто де. Відповіли всі, окрім Дмитра. Із частиною хлопців ми зустрілись на бульварі Пушкіна і поїхали до нашого однопартійця додому. Дорогою намагаємось зв'язатись із Дмитром. Не відповідає. Ми заїхали до обласної травматології. Запитуємо, такий-то є? — немає. Минає година, друга. Про Дмитра жодної інформації. Посилаю людину до іншої лікарні — немає, тоді ще до однієї — немає. А потім дзвонить журналістка і каже, що знайомий знайомого працює у морзі і що туди привезли хлопця із площі Леніна. Як звати? Кажуть, Дмитро Чернявський, бо він мав при собі посвідчення журналіста, посвідчення помічника депутата. Ідемо туди. Приїздимо — на вході стоять хлопці з самооборони з синцями, забинтовані. Їх сюди привезла „швидка“. Кажуть, що приїжджали менти, забрали чиїсь документи. Ідемо в Ворошилівське РУВС, це початок другої ночі. Перед входом чекали хвилин двадцять, поки звідти вийшли співробітники з копіями документів, показали, що це Дмитро.

Смерть побратима справила на нас шалене враження, це був шок для усіх. Я Дмитра у 2010 році особисто приймав у партію. Ховали Дмитра Чернявського 15 березня. На похорон прийшло дуже багато людей, із півтисячі. Із прапорами — активісти Майдану, ультраси, всі наші. І це при тому, що день, час і місце ми не афішували».

Під враженням від смерті соратника активісти вирішили взяти паузу у протестах.