Розділ «Українські Ґанді. Файл № 13»

Файл № 13

Думка про те, що владу можна змінити у мирний спосіб, зміцніла в наших головах після перемоги Помаранчевої революції. Ми тоді увірували у ненасильство кшталту Махатми Ґанді та споконвічну українську миролюбність.

Щоправда, Олег Рибачук відкриває нам дещо інші механізми, які призвели тоді до безкровної перемоги.

Олег Рибачук: «У 2004-му кровопролиття не було, тому що Кучмі дуже чітко дали зрозуміти, що не варто. Коли пішла тоді команда, вже внутрішні війська отримали по два магазини з бойовими патронами, їх тисяч 18 на Окружній зібралося, Кучма припинив брати трубку. Йому держсекретар США Пауелл телефонував — а він не відповідав. Я цю історію довідався від американській послів та високих дипломатів уже років за 5-6 у Вашингтоні у приватній розмові. Відбулася цікава річ. Пауелл дзвонить — Кучма трубку не бере. І тут однокласниця Людмили Миколаївни, яка мешкає у Лондоні, дуже близька подруга, подзвонила їй, щось там поцвірінькала, а потім каже: ти не можеш зробити Льоні сюрприз? Запиши оці цифри та літери, покажи — йому буде приємно. І Кучма за півгодини вийшов на зв'язок. Це були номери його закордонних рахунків. Це дуже просто було зроблено, з усмішкою я цю історію і почув. Якби подібні речі зробили із Клюєвим, влада поводилася б інакше. У 2005 році це їм показали: якщо перейдете межу, майте на увазі. Механізми були на Аль-Каїді відпрацьовані. Є директива Євросоюзу про боротьбу з брудними грошима. Там усе виписано».

Звісно, телефонний дзвінок дружині Кучми навряд чи може вважатися «немирним» засобом, та й блокування закордонних рахунків — теж. Утім, якщо до подібних мирних засобів вдається світовий лідер із потужною армією — це одне, а коли народ України самотужки протистоїть антинародному державному апарату — це вже зовсім інше.

Інформаційна компанія Євромайдану почалася буквально з перших хвилин і від соціальних мереж швидко перейшла до друкованої продукції — листівок, газет, наліпок.

Олександр Данилюк: «Я приїхав на Майдан — а під стелою навколо сцени вже охорона. Тому ми не стали лізти на сцену, щоб не почали кричати, що ми хочемо захопити їхній протест. Ми вирішили піти шляхом м'якої сили — почали друкувати наліпки, щоб формулювати вимоги часу. Провладні провокатори раділи, що ми, як їм здавалося, не ліземо у їхні брудні справи».

Листівки та інші агітаційні матеріали розробляли всі без винятку партії та організації, які брали участь у київському та регіональних Майданах. Але, крім того, ініціативу на себе брали і пересічні люди — зокрема, ми у своїх архівах знайшли два макети листівок, які розробили тоді для того, щоб кожен зміг удома надрукувати на принтері кілька штук та кинути сусідам у поштові скриньки. І таких ініціатив було безліч.

Окрім агітації, Майдан проводив протести біля державних установ, які були розташовані далеко від лінії барикад, із метою тиску на чиновників та рядових виконавців.

«Під Генпрокуратурою мітингувальники з „ДемАльянсу“ почали лежачий протест.

Станом на 8:20 до ГПУ підтягнули три автобуси „Беркуту“, повідомляє сторінка Євромайдану у соцмережах. Протест проводиться на підтримку вимоги звільнити дев'ятьох хлопців, затриманих на Банковій 1 грудня, шляхом зняття підозр із них. „Переступили через закон — переступайте через українських громадян“, — такий меседж у „Демократичного Альянсу“».

(УП, 06.12.2013)

Іван Філіпович: «Коли вже почалася Грушевського і міліціонери роздягли козака Гаврилюка на морозі, ми із „Відсіччю“ та „ДемАльянсом“ поїхали до Калинівки, де розташована база спецпідрозділу „Ягуар“. Приїхали, до нас вийшов якийсь прапорщик, каже: командування немає, але це не ми робили, наших людей узагалі на Майдані немає. Вони, бідолахи, заметушились, оголосили тривогу, довкола паркана стояли солдати, а нас було машин 8-10, три десятки людей, серед них багато дівчат. А наші грізні спецпризначенці: далі не можна, у частині тривога, всі озброєні. Це було смішно — немов наші дівчата зараз кинуться, порвуть усіх разом із бронежилетами».

Пробували організовувати страйки. Щоправда, у недержавній сфері страйкувати проти влади — безглуздо, але навіть комунальні підприємства можна було спробувати підняти.

Олександр Данилюк: «Люди питали — що далі, бо поки що просто стоїмо. Ми розуміли, що розв'язка може бути кривавою і намагалися її уникнути. За 2 тижні до Нового року запустили всеукраїнський страйковий комітет. Ми знали, що існує заборгованість перед держпідприємствами із зарплатні, і хотіли підняти Південний Схід. Працювали з УДАРом, по-діловому, без піару. Була велика кампанія по радіо, працювали гарячі лінії, нібито за правовою допомогою, а там людям казали, що правова допомога тут не зарадить, зате можемо зв'язати зі страйкомом. Це була система виявлення підприємств, які мають борги із зарплатні. Декілька страйків відбулось — у Луцьку, у Дніпрі, на Кримтролейбусі, аеропорти Луганська та Чернівців зробили заяви. Київські тролейбуси виїхали на попереджувальний страйк із плакатами, і їм заплатили зарплатню. Усе нормально йшло. Але Кличко почав натягувати все на себе — всеукраїнський комітет і бла-бла-бла, а паралельно вони вийшли з процесу організаційно. Для нас це було неочікувано, бо існували домовленості. Почалися псевдострайки, які дискредитували процес, — на півгодини в обідню перерву тощо».

На окрему увагу заслуговує економічний тиск на бізнесменів, що працювали у владі. Насправді ідея бойкоту товарів та магазинів виникла ще до Революції — влітку 2013-го. Її ініціатором став громадянський рух «Відсіч».

«Активісти провели на Банковій акцію, у ході якої передали Президенту звернення з вимогами відмовитись від євразійського вектору розвитку. Про це йдеться у повідомленні руху „Відсіч“. Також активісти закликали українців розпочати кампанію бойкоту російських товарів і роздавали їхні українські та закордонні аналоги, які, на думку активістів, є кращими за російські за ціною та якістю».

(УП, 22.08.2013)

Улітку ж відбувся скандал із російською мережею «Кофе хауз», у якому брав участь один із наших свідків Іван Філіпович.