Розділ «Звідки взявся «Правий сектор». Файл № 9»

Файл № 9

«Правий сектор» з'явився раптово і нізвідки. До початку Євромайдану і навіть у його перший день ніхто не чув про таку організацію, а вже за тиждень ця назва не сходила з перших рядків повідомлень ЗМІ. Однак справжній зоряний час почався для ПС від Водохреща, або ж Вогнехреща, коли повстанці вперше пішли на штурм міліцейських шерег на Грушевського, і тривав аж до травневих виборів Президента, які створена на базі «Правого сектору» партія та її лідер програли.

Коли незадовго до згаданих виборів ми приїхали до рідного Очакова на Гробки, чи, як їх звуть у нас, Проводи, сусіда по рідній вулиці Хетагурова авторитетно роз'яснив нам, що Революцію зробив «Правий сектор», який пройшов підготовку у Польщі та Литві. Переконувати містечкових експертів у протилежному — дарма праця, але ще тоді ми вирішили дослідити історію легендарної організації, а також з'ясувати, що з міфів про «правосеків» правда, а що — ні.

Ну й звісно, насамперед звернули свої запитання до керівника й одного із засновників організації — Дмитра Яроша.

Дмитро Ярош: «Ми, умовно кажучи, створили майданчик для радикальних людей, перший банер намалювали на простирадлі і повісили на пам'ятник Кию, Щеку та Хориву. Біля нього і розташувалися — вели пропагандивну роботу, намагалися друкувати листівки, роз'яснювали людям, вели усну агітацію, щоб усе це не перетворилося на танцюльки, як цього хотів дехто. Перше — ставили на пропаганду, як учив Бандера, а друге — на готовність до силового опору, бо розуміли, що без того не обійдеться. Це з Кучмою можна було маневрувати, а донецькі — пацани серйозні. Наші хлопці пройшли і тюрми, і таке інше, тому ми розуміли, з ким маємо справу».

Нібито зрозуміло, але залишається питання: ким насправді є оці згадані «ми», які стали називати себе «Правим сектором».

Кирило Дороленко: «28 листопада я був у Києві. Ми, тобто „Тризуб“, „Січ“, члени „Свободи“, ультраси, праві організації, зібрались о 18-00 біля пам'ятника Кию, Щеку та Хориву, де й було ухвалено рішення про створення „Правого сектору“. У нас ще не було прапора, ми взяли біле простирадло, на якому червоно-чорною фарбою написали „Правий сектор“, натягнули біля пам'ятника, наші хлопці поставили табличку „Якщо не ти, то хто?“ і сказали, що це буде зона „Правого сектору“, тому що ліберали з ліхтариками нас уже втомили. Годі співати, давайте робити щось радикальніше. Це не була політична чи громадська організація, це був сектор правих напрямів руху — консерваторів, ультрасів, націоналістів, свободівців, оунівців, кунівців — усіх, хто мав націоналістичний чи правий напрям ідеології. Це була спільна формація. Ми сказали: досить сперечатися, хто мельниківець, хто бандерівець, у нас є спільний ворог — Янукович. Тут будуть гуртуватись усі праві, щоб ми не мали стосунку до всієї цієї ліберальної тусовки. Ми тоді разом створили цей сектор, але потім розділились, і 1 січня марші на честь Бандери відбувалися нарізно — окремо „Свободи“, окремо — ПС».

Дмитро Ярош: «Ми створили на печатках координаційну раду, але реальне лідерство було за „Тризубом“, це визнавали й інші середовища. Це були організації по 100-200 людей, були й більші. Багато людей, так би мовити, перетікало — підійшли, потім відкотилися, потім інші підійшли, або ж ті самі. До „Правого сектору“ ввійшли „Тризуб“, УНСО, „Патріот України“, це з відомих організацій, підтягнулися хлопці з так званого „Білого молоту“ (але там були особливості спілкування, були нормальні діти, але були й люди з кримінальною свідомістю, адже революція виносить багато піни)».

Парламентська «Свобода» досить швидко відкликала своїх членів, які приєдналися до ПС, а ті організації, що залишилися, не представляли серйозної політичної сили — ані разом, ані поодинці. Точно так, як і їхні союзники — вболівальники, яких часто замість іноземного слова «ультрас» називали просто хуліганами.

Дивним виглядає альянс політичних націоналістичних організацій та футбольних уболівальників. Однак цей союз виявився настільки усвідомленим і міцним, що знайшов свій відбиток навіть у назві організації.

Олександр Данилюк: «Якщо стоїш під стелою Незалежності, справа бачиш газон, ми звідти скинули ментів, і в нас там стояли столи реєстрації і таке інше, а нижче розмістилися „Тризуб“ і компанія. Андрій Козюбчик прийшов до мене і сказав: скажи, хай усі націоналісти збираються у нас біля фонтану. Оскільки це від стели був правий сектор, я так зі сцени і сказав, щоб збирались у правому секторі. Прийшов Козюбчик, каже: ми вирішили так і назвати. Це класно. Правий сектор».

Андрій Козюбчик, позивний «Орест» — член «Тризубу», загинув у серпні 2014 р. біля Пісків під Донецьком. За свідченням Андрія Пастушенка (позивний «Сивий»), яке цитує Вікіпедія, словосполучення «Правий сектор» уперше зі сцени вжив Володимир Стретович 25 листопада, коли міліція боролась із спробами встановити намети: «Хлопці-націоналісти, тримайте правий сектор!» — тобто захищайте праву сторону! Щоправда, тут треба зауважити, що сам «Правий сектор» утворився лише наступного дня.

Дмитро Ярош: «Це було колективне рішення Козюбчика, Луцака та інших, вони вирішили назвати „Правий сектор“. Приходять до мене і кажуть: „Правий сектор“. Питаю: по-перше, чому сектор? Бо я ж не фанат. Мені: це футбольне, бо ультраси — одна з наших провідних сил. Зрозуміло, що для мене це зовсім не підходить, але я іду назустріч молоді. От і вийшло, що „Правий“ — це права орієнтація у політиці, „сектор“ — щоб задовольнити фанатів».

Що ж було спільного у вболівальників та радикальних націоналістів? Чому цей альянс виявився настільки міцним, що ми не чули про жодні суперечки чи конкуренцію у лавах ПС, поки справа не дійшла до формування партії та участі у виборах?

Дмитро Ярош: «ПС за великим рахунком — це втілення самоорганізації українського народу. Завжди існує центр, який дає імпульс для розвитку тієї чи іншої події, як це було в історії України, починаючи з яких-небудь ще скіфських часів. Зрозуміло, що з нічого не буває нічого. Коли Янукович прийшов до влади, „Тризуб імені Степана Бандери“, націоналістична, військово-патріотична організація, його влади не визнала, і для того були передумови. Ми брали участь у Помаранчевій революції — я командував „Народною вартою“, забезпечували периметр, робили заходи контррозвідки».

Цікаво. Виявляється, що ми особисто у 2004-му були підлеглими Яроша, але довідалися про це лише тепер. Річ у тім, що під час Помаранчевої революції ми пристали до загону, який займався охороною периметра Майдану, зокрема викривав оперативні засідки ментів. Однак там ми були звичайними рядовими, тому з командиром і не зустрілися.

Проте з того часу всі ми подорослішали та порозумнішали.

Дмитро Ярош: «Ми бачили, що народ, як кролик перед удавом, стоїть перед режимом Януковича. Це була потужна машина, вибудована за допомогою Путіна. Репресії радикалізували нашу свідомість та діяльність. „Тризуб“ — це не та організація, яка просто б'є морди. Ми видавали книжки через видавництво „Відродження“, були присутні у публіцистиці, журналістиці, ми не ставили за мету досягнення партійного результату, але діяли заради об'єднання суспільства, щоб спробувати у нашій неоколоніальній системі зробити революційні зміни, щоб здобути Українську Самостійну Соборну Державу, державу української нації на українській землі, в якій кожному її громадянину буде забезпечено свободу, справедливість і добробут. Усе за Бандерою. Ми вибудували систему. Але коли у вересні 2013-го я звертався до знайомих підприємців, які допомагають нам і нині, із планом революційних дій, які ми збиралися проводити, і прохав дати трохи грошей, щоб ми могли об'їхати Україну, піднімати людей, вони сказали: ви з глузду з'їхали, яка революція?

На початку революції „Тризуб“ нараховував десь 500-600 осіб особового складу різного віку, різної підготовки, люди були і в обласних центрах, і у райцентрах. Це була парамілітарна структура — штаб, ройові, чотові, сотенні, дисципліна. Був і резерв — наприклад, лише через кам'янський „Тризуб“ із 1994-го по 2013-й пройшло шість сотень людей. Ми не стягували всіх до Києва, бо не виключали й партизанської війни — готували бази і таке інше, ми не відкидали можливості такого розвитку подій».