Розділ «Сила проти сили. Файл № 14»

Ігор Кривецький: «На Кріпосному депутатів пропустили, а люди спинилися, потім „тітушки“ почали в них кидатися усім, що бачили. Біля парку стояла машина, з якої виступали Фаріон та інші наші депутати. Потім менти пішли в наступ, людей затисли, „тітушки“ били їх палицями і заганяли за свої намети. Зв'язок був поганий. І тут Андрію Іллєнку приходить смс від брата Пилипа. А вони стоять на перетині Шовковичної та Інститутської. Розумію, що треба визволяти, але для цього треба йти через Антимайдан. А там бій. Реально жахливі картини — стогін людей, кров, пекло. Свободівські депутати: я, Тягнибок, Кайда, Сиротюк, Швайка, Гелевей, Мохник, Іллєнко йдемо через це пекло, а обличчя ж відомі, тому головне — не привертати до себе уваги. Чую — якась жінка кричить: „Мохнік! Ето же Мохнік!“. Ми ішли через весь Антимайдан і не реагували. Тягнибок попереду, „тітушки“ розступалися, бо не вірили власним очам хіба може бути таке нахабство? Тоді все висіло на волосині. У результаті витягли з Марийського багато поранених патріотів. Ми виривали їх з рук „тітушок“ і збирали на Грушевського біля будинку 9А».

Пилип Іллєнко: «Години за дві-три почало щось відбуватись, я почув своє прізвище по рації. У міліції працював якийсь загальний канал, по ньому командири обмінювались інформацією, і я зрозумів, що там, де вони знаходяться, відбувається щось страшне, бо до нас долинали вибухи, через маленьке віконце автозаку було видно, що все в диму. Вже не пам'ятаю, що вони говорили, але навіть якби я не розумів мови, за репліками з матюками вперемішку можна було зрозуміти, що там відбувається Армагеддон, і що вони теж уперше беруть участь у чомусь подібному. І тут у мене відбулося примирення з реальністю, я чомусь почав мріяти, щоб нас нарешті повезли до ITT і вивантажили на якісь нари, бо сидіти боком у цій клітці було просто неможливо, однак я розумів, що вивезти нас теж не могли, вони боялися. Потім навколо автозаку почались якісь розмови, крики, я почув своє прізвище, не розібрав контексту, але про всяк випадок подав голос. Відчинилися двері, я почув голос Олега Гелевея, який сказав: „Пилипко, братику, ти тут?“. Цю фразу я запам'ятав дуже точно. Я щось крикнув, але двері зачинили. Десь іще з півгодини сидів усередині, потім мене повели до виходу, дали великий кульок, у якому були всі речі затриманих, сказали: забирай, що твоє. Я забрав документи, гаманець, гроші були на місці — певно, міліції було не до того. Я стояв біля передніх дверей, але міліціонер сказав іти до задніх, я здивувався чому, але потім зрозумів, що це було останнім знущанням. Адже вони нікого не відпускали — тільки мене, і коли я проходив між пеналами, ледь не кожен через клітку казав: братику, ти ж скажи, щоб нас теж відпустили. Хтось просовував пальці через грати. Це було одне з найбільших моральних переживань, бо я розумів, що навіть якщо залишуся, нічим цим людям не допоможу, і коли відпускають, треба йти. Але вони залишаються, а я виходжу, і пройти через ряд цих страшенно побитих людей було дуже важко. Я вийшов через задні двері, обійшов автозак і побачив брата Андрія. Поруч стояв Андрій Мохник, у якого того дня народилася дитина, я його одразу привітав. Сказав: „Андрію, вітаю тебе“. Ігор Кривецький, Юрко Михальчишин, Руслан Марцинків, Олег Гелевей, Павло Кириленко, Михайло Головко, декілька хлопців помічників — усі вони прийшли мене визволяти. Але всі ми опинились у епіцентрі Антимайдану. Одразу відійшли від ментів, поки ті не передумали, і пішли поміж „тітушок“, причому дехто з них явно впізнав нас. Їх було значно більше, і тільки те, що ми йшли групою з 10-12 чоловіків, стримало від нападу. У Верховній Раді ми забрали дівчат зі свободівського секретаріату. Навколо все палало. На Садовій був дим, тому ми пішли парком, намагаючись обійти очеплення. Нас не пропустили, навіть народних депутатів, бо силовики, як тепер зрозуміло, готували атаку на Грушевського, і ми дійшли аж до містка закоханих, де спустилися вниз. Там теж був кордон, але там були київські менти, вони нас пропустили. Ми вийшли аж біля Філармонії і розділилися — мене як травмованого, бо мене добряче побили, відправили разом із товаришем на Поштову площу. Із цього пекла ми почали спускатися вниз, і з кожним кроком я повертався у мирне місто. Коли ми пройшли пару кварталів по Сагайдачного, там навіть ознак не було, що за півкілометра вбивають людей. Там усе було спокійно — просто невеликий заторчик. Мене відвезли додому, наступні два дні я пролежав, відходячи від травм».

Однак плани влади не обмежувалися розгромом Мирного наступу. Головним об'єктом операції був Майдан.

«Київський метрополітен повністю припинив роботу. Усі станції метро працюють тільки на вихід».

(Nbnews, 18.02.2014)

Київський метрополітен уперше за історію припинив працювати і це викликало транспортний колапс у місті, яке і без того перебувало у стані облоги. Таким чином, майданівці втратили можливість швидкої мобілізації людей.

Напередодні нам телефонував один добрий знайомий і вмовляв не ходити на Майдан саме 18-го, радив відпочити і натякав, що нічого доброго там не буде. І сину нашому телефонував приятель, який працював у СБУ, та казав, що на Майдан завтра ходити не можна. Але зрозуміло, що ми пішли, проте, на щастя, мали розум не приєднатися до Мирного наступу. Силовики пішли в атаку на Майдан, бо знали, що там залишилося зовсім мало сил.

«О 20-й годині силовики розпочали штурм майдану Незалежності з боку Європейської площі та вулиці Інституцької. З боку Європейської площі ближче до 20:00 беркутівці та бійці ВВ вишикувались у бойовий стрій. З-за їхніх спин під'їхали три водомети, які поливають барикаду на Хрещатику та активістів на ній. Вони почали ламати барикаду, не дивлячись на те, що на ній стояли люди. Силовики застосовують світло-шумові гранати. Водночас від Жовтневого палацу сходами спускаються загони силовиків, які йдуть у бік барикад на Інституцькій. Зі сцени закликають жінок та старших людей зайти за сцену. До Майдану прямували два БТР, але один із них, за словами журналіста Святослава Цеголка, підпалили».

(УП, 18.02.2014)

Дмитро Ярош: «Ми вийшли із Профспілок десь за півгодини до пожежі. Плюс „Правого сектору“ був у тому, що ми постійно проводили вишколи на Майдані. Ми були структуризовані — це не просто хлопці зі щитами — був інформаційний відділ, гренадерський відділ, який спалив БТР, були контррозвідувальні підрозділи, бо всередині Профспілок ходило багато агентури — адже це був громадський рух. Ми навіть прізвищ своїх не записували — тільки псевдоніми, позивні, адже невідомо, як воно повернеться.

А 18 лютого я думав, нам хана. Табельну зброю при собі мав і здаватися не збирався. Ми вже готувалися до партизанської війни. Мене дивує, що вони не закрили нам Хрещатик, через який підвозили шини і таке інше, тоді б нам було набагато важче. Я переніс штаб із Профспілок до Поштамту під арку. Підбігають хлопці — все розбито, дезорганізовано, частину людей у мене забрали охороняти поранених у Михайлівському, пацани зранку махалися з ментами, вони займали барикаду на Софіївській та Михайлівській. А потім як рвонуло на 5-му поверсі Профспілок — мабуть, якісь нереалізовані запаси напалму та інших вибухових речовин».

Ту ніч не описати словами — хто був, той знає. Ми провели її на Майдані всією чоловічою частиною родини — ми, троє синів та старший брат Сергій, який вцілів у Мирному наступі і повернувся на Майдан. А під ранок почали приїздити автобуси з підкріпленням із Львівщини, і ми зрозуміли, що вистояли. Якимось дивом.

Але відповіддю революціонерів на штурм Майдану були не лише автобуси з підмогою, що їхали на Київ.

«У Рівному штурмують базу „Беркуту“. Як повідомляє сайт „ВСЕ“, протестувальники підійшли до бази „Беркуту“, барабанять у щось металеве, кричать „Ганьба“. Окрім того, рівняни розбивають вікна будівлі, двері та закидають феєрверками і петардами».

(УП, 18.02.2014)

«У Львові захопили ОДА та штурмують управління міліції».

(УП, 18.02.2014)

Влада, у свою чергу, намагалася демонструвати впевненість і агресію.

«Міністерство оборони заявляє про те, що військовослужбовці Збройних сил можуть взяти участь у здійсненні антитерористичних операцій у країні».

(УП, 19.02.2014)