Розділ «Сила проти сили. Файл № 14»

«Кабмін розробив проект постанови, що регулює процес розгляду питання про обмеження доступу до інтернет-ресурсів. Згідно з документом ініціювати питання про блокування сайтів зможе будь-яка фізична або юридична особа, направивши експертам письмову заяву».

(УП, 27.01.2014)

Однак схоже на те, що рішення щодо України ухвалювалися вже не у Кабміні і навіть не на Банковій. Бо Янукович поїхав до Путіна на відкриття Олімпіади.

«Президент РФ Володимир Путін поговорив із главою української держави Віктором Януковичем. Президенти зустрілися в Сочі. Як повідомив прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков, зустріч відбулася в п'ятницю пізно ввечері на полях церемонії відкриття Зимових Олімпійських ігор».

(Високий Замок, 08.02.2014)

«У Росії вважають, що у Президента України Віктора Януковича немає іншого варіанту, як застосувати силу до протестувальників проти його влади. Про це заявив радник президента Російської Федерації Сергій Глазьєв в інтерв'ю газеті „Комерсант-Україна“. „Украінська влада сьогодні не застосовує силу, а тільки обороняється, коли йдуть напади на представників влади, на будівлі. Що стосується початку застосування сили, то в ситуації, коли влада стикається зі спробою державного перевороту, у неї просто немає іншого варіанта дій. Інакше країна порине в хаос“, — заявив він».

(УП, 06.02.2014)

Читаючи тодішні повідомлення сьогодні, ми розуміємо, що силового розв'язання було не уникнути. Але тоді емоції були зовсім інші — здавалося, що ми на Майдані знову зупинилися, що, попри Грушевського, у нас знову нічого не відбувається, що нас зливають і таке інше. Та й, судячи зі всього, подібні думки виникали не лише у нас. Саме тоді виникла ідея провести Мирний наступ.

Іван Філіпович: «Ініціатором мирної ходи був Василь Гацько, лідер ДемАльянсу. 15 лютого на раді Майдану він виступив і сказав: або ми щось робимо, або виходимо і кажемо людям, що ми імпотенти. Його підтримали».

Ігор Кривецький: «Рішення було ухвалене всіма. Громадськість підштовхувала. Наші втиху воювали на Грушевського, але теж били копитом. Мирний наступ вигадала Рада Майдану. Завданням було — створити тиск на парламент, бо він був найслабшою ланкою у владі».

Зізнаємося чесно — ми тоді не розуміли, що таке Мирний наступ і для чого він потрібен. На Грушевського бої, міліція уже застосовує вогнепальну зброю — який тут Мирний наступ? Але найбільшим сюрпризом для нас стало те, що у цей наступ пішов наш старший брат Сергій, сходознавець і філософ, людина зовсім не войовнича.

Ігор Кривецький: «18-го ми вивели свої сотні з Жовтневого і вся „Свобода“ пішла у Мирний наступ. Через Кріпосний пройшли на Грушевського. І за два дні Революція перемогла. 18-го була мобілізація всіх. Не можна казати, що ми були самі, просто нас було найбільше. „Свобода“ була основним кістяком».

Що саме повинно було відбутися за результатами Мирного наступу? Які плани мали у штабі Майдану?

Дмитро Ярош: «Ми тісно співпрацювали з Афганською сотнею, це досвідчені старші дядьки — ми завжди намагалися з ними радитися. Ми спілкувались і розуміли, що влада готується до контрмайданівських заходів, щось мало початися, тягнути не було куди ні нам, ні їм. Бідні вевешники стоять у памперсах — треба було розв'язувати. І коли штаб запропонував Мирний наступ, мали багатогодинну розмову зі штабом, казали, що треба подумати, бо виводимо людей з Майдану, розтягуємо комунікації. Мені сказали: ми влаштуємо їм „льодове побоїще“. Але ми залишилися на Грушевського і тримали його, поки відійшли на барикаду до Профспілок».

Ігор Кривецький: «У нас плану не було, а в них був — операція називалася „Бумеранг“. Їм потрібна була доказова база, що опозиція у військовий спосіб захоплює владу. Не виключено, що сама ідея Мирного наступу була навіяна з Банкової».

Руслам Кошулинський: «18-го, коли був Мирний наступ, апарат Верховної Ради не хотів щось наше реєструвати, вони просто зачинили двері. До мене підбігли депутати, йдемо на прес-пойнт, телефон вимкнений півгодини. Після цього мене запрошують до Рибака. Там сидить уся їхня еліта: у нас є інформація, що ви керуєте бойовиками на вулиці. Я останні півгодини стояв на прес-пойнті, і всі журналісти мене бачили. Бачу по очах — щось у них не складається. Потім підходить до мене людина з безпеки: „Ви говорили телефоном? А казали людей не стримувати?“ Хтозна, що я там говорив, на вулиці гаряче. А ввечері виходить заява Януковича, що опозиція у телефонному режимі керує бойовиками.

Якби 18-го у мене не було алібі, вірогідність нашого арешту просто у ВР була великою. Інформація про це вже циркулювала. Ми знали, що нас мають заарештувати. Їм бракувало фактажу і тут не зійшлося. Мій експромт на прес-пойнті все врятував. Бо всі журналісти бачили мене».

Заарештувати депутатів не вдалося. Але в результаті Мирного наступу більшість майданного війська опинилася в оточенні на ворожій території. Цей наступ не мав плану, організації, центру керування чи головнокомандувача, не був забезпечений шляхами відходу та іншими елементарними заходами безпеки. А от влада свої плани мала і почала їх реалізовувати.

Костянтин Василець: «До початку протистояння у Марийському вже були бої на Інститутській та Шовковичній. Динаміка подій була неймовірною. Один з одеських свободівців повів людей на штаб ПР, щоб його спалити. Потім бої зосередилися на Кріпосному провулку. Через брак дисципліни, коли „Беркут“ почав контратакувати, почалася паніка. Біля метро Хрещатик була барикада, а у ній прохід у декілька метрів. Коли люди тікали, там створилася давка. Я опинився у ній. І нас оточив „Беркут“, перелізши через барикаду. Ми не могли поворухнутися, навіть рукою повести. Я був навіть без шолому, бо приїхав з Одеси на наступ мирний, але, на моє щастя, коли йшов на Майдан, дорогою зупинилася машина, у ній сиділа жінка (потім казали, що це Ірена Карпа), яка дала мені лижний шолом, він мене і врятував. Бо „Беркут“ почав забавлятися — кидати в натовп камені та гранати».

Пилип Іллєнко: «Напередодні ми займалися звільненням Київради, тому я пізно ліг спати і вийшов із дому, коли Мирний наступ уже рушив. На 15-ту годину того дня я мав бути на засіданні експертної комісії Держкіно, це поблизу Арсенальної, тому пішов пішки з площі Лесі Українки. Від Арсенальної назустріч почали траплятися люди у стані хвилювання, потім — з ознаками участі у бійках, проїздили машини з розбитими вікнами, біля Марийського демонстранти блокували автозак. На розі Кріпосного стояла машина, з якої виступала Ірина Фаріон, навкруги стояв натовп. А за ними був дим, вибухи. Я не зустрів знайомих, намагався когось знайти, але зрозумів, що йде бій і я не пройду. Пішов у Марийський парк, де стояла лава вевешників, а навпроти них — самооборона Майдану, вони розділили навпіл увесь парк. Я дійшов до краю, зрозумів, що обійти не можна, і перед тим, як продовжувати пошуки, вирішив зайти в громадський туалет за Мінохорониздоров'я. А коли почав виходити звідти, всередину побігли люди, які кричали, що там „Беркут“, і вживали промовисті сленгові вирази щодо того, що з нами буде. Я вирішив, що якщо це і справді має статися, то туалет — не найкраще місце. Тому вийшов нагору, почав роззиратися навкруги й одразу побачив ствол пістолета Макарова, наставлений мені на лоба, та почув крики: „На колені, сука!“. Одразу пригадав, що мені розповідали стосовно самозбереження у таких ситуаціях, тому притиснувся правим боком до стінки будівлі і далі кілька хвилин тільки рахував удари по різних частинах тіла. Пару разів мене вдарили чобітьми в обличчя, причому дивом не розбилися окуляри, бо вони просто впали. Потім обшукали, заламали руки і повели до оглядового майданчика. Далі були вевешники, „Беркут“ мене відпустив, я навіть подумав тікати через огорожу, але не встиг, як мене вже схопили вевешники та повели далі. Дорогою постійно били. „Беркут“ бив тільки під час затримання, а ці — просто для розваги. Тих, хто щось говорив, — бо зі мною затримали ще кількох дядьок, судячи з вимови із Західної, — били сильніше. Дядьки казали, що просто зайшли в парк, але чим більше це казали, тим більше чулося ударів. Я сказав дядькам: краще мовчіть, вас усе одно не відпустять, але за цю пораду отримав уже я. Нас привели до автозаків, не звичайних, а модних, що їх закупили за пару років до Майдану, там усередині індивідуальні пенали. Усіх пофоткали. Я мав посвідчення помічника нардепа і казав, що працюю у ВР, але це не діяло. Проте в автозаку були звичайні київські менти, і зустріти їх після озвірілих вевешників та беркутів було навіть радісно, бо принаймні припинилося побиття. Нас завели в автозак, я сидів у другому пеналі зліва, а у першому були вогнегасники, які не вселяли оптимізму, бо було зрозуміло — менти боялися, що майданівці все спалять. Вогнегасників було багато, мені підсвідомо хотілося бути на вільному просторі, коли почнуть палити автозаки. Дивувало те, що в мене нічого не забрали, тому я одразу написав есемески дружині та братові Андрію: повідомив про затримання й описав де приблизно знаходжуся. Потім подзвонив дружині, вона зреагувала на диво по-діловому, мене здивувало, бо від жінок зазвичай чекають істерики, а у нас вийшло просто-таки бізнес-спілкування. Але вона насправді підняла на ноги всіх. Отут уже мою розмову почули і забрали телефон, гаманець та все, що було в кишенях. Потім почали ще приводити людей і я зрозумів, що, в принципі, мені пощастило у житті. Тобто до цього моменту я вважав, що не пощастило, але тут побачив, що цих людей побито значно сильніше, ніж перших двох-трьох, яких затримали зі мною. Ці вже не йшли самі, їх затягували, закидали у клітки. Пенали в автозаку дуже маленькі, так що навіть сидіти можна лише боком. Люди були закривавлені, стогнали, комусь покликали лікаря, але він тільки поміряв пульс та пішов. Усе це тривало кілька годин, зрештою ми почали перемовлятися між пеналами і перше питання було: ти свій? Усім було зрозуміло, що таке „свій“. Ну звісно, всі там були свої. Люди різні, бо потім міліціонери питали, записували, треба було назватися, сказати, де працюєш. Там були студенти, були приїжджі, були кияни. Потім я зрозумів, що похід у туалет урятував мене від атаки „Беркута“, поки я був усередині, атака пройшла наді мною, я опинився у глибокому тилу, мене затримали вже ті, хто йшов позаду».