Розділ «Сила проти сили. Файл № 14»

Костянтин Василець: «Найпочеснішим вважалося вибігти за барикаду і кинути в ментів коктейль чи камінь. Одного разу біжу і бачу, як з барикади вибігає якась людина з коктейлем у руках і кидає його в ментів із криком „Молдаванка не здається!“. Одесит! Земляк!».

Кирило Дороленко: «Коли почалася Вогнехреща, коли запалала Груша, більшість свободівців із Дніпра були там. Першою людиною, яку заарештували на Грушевського, теж, до речі, був свободівець. Нам заборонили бути там, Тягнибок сказав, що партію заборонять як екстремістську, але в нас було вже дві сотні заарештованих, потім дійшло до трьох сотень. Це вже так: або ми, або нас. Пам'ятаю, хлопці телефонують: Кириле, ми склали партійні прапори, знімаємо нашивки, йдемо на Грушу. Хлопці ризикували, отримували перші поранення — від гранат, від кийків, від каміння».

А потім заговорила вогнепальна зброя. Лікар з Одеси Віталій Лісничий опинився тоді у найгарячішій точці.

Віталій Лісничий: «Почувши від знайомого, що „на Грушевського — війна“, я похапцем скупився у магазині спорттоварів, придбавши добрий лижний шолом і футбольні щитки, і махнув на Майдан. Я гадав, що був відмінно екіпірований: на ногах під утепленими джинсами — щитки, на голові — червоний гірськолижний шолом (що його гарно видно чи не за кілометр), а у центрі композиції — світло-сіра, майже біла тепла куртка-пуховик. Словом, я був ідеальною мішенню, але збагнув це тільки в середині ночі, коли в мене почали регулярно влучати. Спочатку я крутився на сходах стадіону „Динамо“, кидався камінням, намагався зрозуміти, що відбувається. Ближче до опівночі бій почав трохи затихати. Казали, буцімто у них закінчилися гранати, а підвіз нових наші зірвали якимось відчайдушним маневром. Я змерз, як пес, тому побіг до нашого одеського намету, погрівся там десь із півгодини чи трохи більше, і знову пішов на Грушевського більш-менш зігрітий, принаймні руки вже щось відчували. Невдовзі ситуація загострилася — ворогу саме привезли свіжі гранати, почалась інтенсивна стрілянина. Якісь попи, що намагалися стояти між сторонами, забрались, і, як на мене, правильно зробили. Я зрозумів, що може бути штурм барикади, і став вигадувати розумну версію своїх подальших дій. Поставив собі бойову задачу — розвідка, а в разі наближення ворога — спроба втримати першу лінію барикад, бо друга радше була пародією на перешкоду для ворога — серед вулиці стояв спалений автобус і лежали поодинокі купи якогось мотлоху. Наші намагалися кидати пляшки з коктейлем Молотова, але більшість із них навіть близько не долітала до лав ВВ-шників. Пляшки кидали і за допомогою катапульти, з неї таки влучили кілька разів по ворогу, але назагал ефективність наших бойових дій дорівнювала майже нулю. Оборонці барикади демонстрували численні приклади епічної мужності; один, пам'ятаю, стояв напівголий на барикаді просто у центрі і лаявся так, що було чутно навіть крізь галас і постріли — й отак пару годин поспіль майже безупинно матюкав ворога. Хлопець наражався на неприємності, його було чудово видно, як його не застрелили, я й досі дивуюся. Бо тоді вже почали стріляти не по-дитячому. Але той стояв просто, як пам'ятник, як символ незламності нашої барикади. Першого беркутівця з рушницею я побачив крізь каркас згорілого 182 автобуса, що був „наріжним каменем“ барикади, за деревом парку зовсім недалеко від нас. Він вів прицільний вогонь, а з двох боків його дбайливо прикривали щитами два інших беркутівці (при тому, що стрільцеві в повному захисному обладунку і так нічого особливо не загрожувало). Намагався звернути увагу хлопців на посилення небезпеки, але у грюкоті і шумі бою мало що було чути, і здійняти належний алярм я не спромігся. Ближче до З-4-ї години ранку люди почали розсмоктуватися з першої лінії, бо, певно, просто втомилися. Велике напруження, галас, крім того, на другій барикаді безупинно грюкали металевими прутами об автобуси — це не давало можливості розмовляти між собою у першій лаві. Ворог почав підтягуватися ближче, але на штурм не наважувався. Раніше, ще з вечора, з боку беркутівців уже була спроба активного штурму наших позицій — через паркан стадіону. Але нечисленні добре організовані звитяжці, відчайдушно контратакуючи малими силами, відігнали ворога, не давши йому перелізти через паркан. Із початком нового загострення бою я заховався за згорілим автобусом, що стояв біля пам'ятника Лобановському, і стежив за діями ворога, намагаючись діяти розумно. Там мене цокнуло кулею об руку, дуже боляче, але ушкоджень не було, і я зрозумів, що це гума. Про себе подумав — стріляють гумовими кулями; якщо влучать в око, це, звісно, вірна смерть, але якщо не в око — то, в принципі, це майже безневинна травма, забій. Тому поводився я трохи нахабно — і це мало не коштувало мені життя. Коли за кілька кроків від мене побачив, що хлопець завалився навзнак, я зрозумів, що він зазнав ушкодження більш, ніж серйозного. Я допоміг товаришам тяжко пораненого хлопця віднести його назад, до медиків, і вирушив на місце, де його поранили. Якусь хвилину крутився там, роззираючи навсібіч, намагався зрозуміти, звідки прилетіла куля — дивився на темні вікна будинку на вул. Грушевського по той бік, але всі були зачинені. Мені було ясно, що хлопець важко поранений, і що це не жарти. Аж раптом я помітив, що з-поза рекламного щита, що стояв тоді за пам'ятником Лобановському, на мить виринув силует беркутівця з рушницею, і зрозумів, що це, напевно, і є той стрілець, якого я видивляюся. Він сховався за рекламним щитом, а з іншого боку цього щита, у кількох метрах від озброєного рушницею беркутівця, на постаменті пам'ятника вже були захисники барикади, які навіть не здогадувалися про страшну небезпеку, яка чигала зовсім близько. Хлопці кидали каміння і пляшки у бік ворога з правого боку від щита, а він підійшов з лівого, тобто майже зайшов до нас у тил. Я розумів, що звідти можна просто класти людей одного за одним, це був би навіть не тир, а радше розстріл упритул. Його треба було вигнати звідти. Я спробував вказати хлопцям на нього, але через галас мене не було чутно, на мої застереження не реагували належно. Я взявся кидати у ворожого стрільця каміння, намагаючись помститися за тяжко пораненого товариша і вигнати злодія із небезпечної для наших бійців позиції. Переконання у тому, що ворог стріляє гумовими кулями, зробило мене у цьому двобої з ним дещо самовпевненим — ну, гума, то і є гума, навіть якщо і влучить, то не вб'є, найгірше, що загрожує — біль, ну, якщо вже трапиться, то поваляюсь трохи та й піду далі. Приміряючись камінням, я невпинно ходив зігзагами, щоб ворогові було важче у мене влучити. Але якби знав, що він стріляє такими штуками, якими можна слона завалити незалежно від того, куди потрапиш, то, можливо, не керувався б гаслом Дейла „слабоумство і відвага“. З'ясувалося, що шкільні уроки фізкультури з киданням гранати (було в нас таке) геть забулися і в реальному бою кидач камінням із мене ніякий: перший камінь полетів навіть не близько, другий теж. Справа виглядала безперспективною; вирішив, що кину ще пару разів, а потім піду гукати хлопців, щоб якось допомагали, бо ворожого стрільця таки конче треба було викурити з його небезпечної засідки. Напевно, це був той самий, що раніше стріляв із-поза дерев, а тепер перебіг ще ближче, впритул до наших. Я не бачив, як він перебігав, але жодного іншого беркутівця там поблизу не було, так що, швидше за все, це був той самий стрілець.

Напевне, так воно і було: той, що стріляв із-поза дерева, потім перебіг за цей щит, і вже з-поза рекламного щита вразив Сергія Нігояна з близької відстані. Під час слідчого експерименту прокуратури рулеткою виміряли цю відстань — вийшло менше 30 метрів. На тому експерименті був присутній і експерт-патологоанатом, що робив розтин тіла Сергія Нігояна і у своєму експертному висновку написав, що постріл у нього зроблено з відстані 2-3 метри, тобто виходило, наче у нього стріляли свої і майже впритул. Я був упевнений, що з тим висновком він не помилявся, а свідомо брехав — не виключено, що взяв у ворогів добрячі гроші за те, що пустив цю брудну плітку про Майдан, тому, споглядаючи те, як я своїми свідченнями, по суті, спростовую висновки його „експертизи“, він почувався напружено і поводився відповідно; здається, молоді прокурорські співробітники, що проводили слідчий експеримент, були зосереджені на слідчих діях і цього не зауважили, а може, просто намагалися бути гранично коректними. Вони питали його:

— Ви бачили порох у рані?

— Ні, не бачив.

— То чому ж ви написали „відстань 3 метри“?

Він почав щось таке молоти про „характер ушкоджень“. Коли я пальцем показував, звідки стріляв убивця, де був і як упав убитий, то помічав, як цей експерт з лиця мінявся, форкав, крутився, наче вуж на вилах. Цим каламутним типом ще б зайнятися... Але тієї ночі я підійшов іще ближче до ворожої засідки, будь-що намагаючись вразити беркутівця з рушницею. Там барикада була благенька, ненадійна — дощечки, столи, але перелізти її було важко, відтак — ворог міг стріляти у нас, а нам нав'язати з ним рукопашний бій було зась. Із третім кинутим каменем мені страшенно пощастило. Це була найбільша вдача мого життя. Я робив цей кидок, не бачивши ворога, що саме був сховався за щитом, „навздогад буряків“, просто щоб пристрілятися. Це був доволі великий камінь, він полетів упритул до рекламного щита, і саме у цей час беркутівець висунув звідти голову. Просто в неї і влучив камінь. Звук від удару у пластиковий шолом був дуже характерним. Позаду саме припинили стукати палицями по автобусах. У цій тиші камінь і гепнув у пластик шолома. Беркутівець не міг отримати від мого каменя серйозного ушкодження, але після цього, скільки я не дивися, його більше за щитом не бачив. Я ще хвилин із 15 провів на чатах, зазирав збоку за щит — може, він там зачаївся. Але марне: він чкурнув. Хоч я й не бачив, як саме це сталося (щит закривав від мене великий сегмент простору), але, певно, він утік. Може, від удару йому бовтануло шию і вона по-справжньому заболіла, а може, він виявився боягузом, що годен був убивати інших, але не годен сам тримати навіть такі майже символічні удари опонентів. Так чи інак, подальший розстріл наших із-поза рекламного щита було припинено, і так, завдяки моєму незнанню, чим він стріляє, внаслідок неймовірної випадковості вдалося на якийсь час відтермінувати подальші вбивства наших героїв. Повторюсь: якби я знав, якими набоями стріляє ворог, то не впевнений, чи поводився б так зухвало. Але — пощастило. Ще й він виявився людиною полохливою: отримавши буквально один удар по захищеній голові, волів утекти з поля бою. Подальші події були не такими бурхливими: ворог надто близько не підходив, натомість здаля стріляв і кидав гранати; дві з них мені чвакнули просто під ноги, доволі неприємно вдарило по ногах, але я був у щитках і ніякої шкоди, окрім невеликого сліду на штанях, не зазнав. З однієї гранати мені просто у праве око вдарив вузький струмінь якогось газу. Я побіг до купи снігу, почав промивати ним око, боявся, що пошкодження серйозне, але невдовзі зір майже відновився. Під ранок із того боку почали пускати якусь гидоту, якийсь газ. Я бачив одного хлопця, який стояв на колінах і блював. За весь час бою Боженька нам дуже допомагав: вітер дув просто на ворога, але ближче до ранку було кілька поривів вітру й у наш бік. Гадаю, цим скористалися вороги, пустивши на нас якогось отруйного газу. Оскільки я крутився у перших лавах, то напевне теж трохи його нюхнув. Я вирішив простояти до ранку, коли відкриється метро, це вже традиційна майданівська звичка — тримати позицію, поки народ підтягнеться. Близько 6:30 ранку люди справді стали підходити і я залишив бойовий пост. Поблукав ще трошки майданом, потім узяв сумку, поїхав до тітки, в якої квартирував. Дорогою стало погано, напевне, від того газу — слабкість, запаморочення, навіть проблювався. Дістався квартири, заліз в Інтернет, побачив, що на Грушевського таки загинув хлопець, і тоді все зрозумів — що то був той самий, що я його кілька годин тому відносив із першої лінії. А потім сказали, що нашу барикаду таки захопили, побили багато людей... Отут мене вже геть розвезло. Я завалився на ліжко і ридав, як дитина. Ближче до вечора прийшла дочка тієї тітки і почала лаяти Майдан і волати, що „Кієв — русскій город“, голосно, так, щоб я чув у своїй кімнатці. Терпіти це було несила, і я, попри те, що був фізично ніякий, зібрав речі та пішов геть із негостинного дому. Тільки за кілька днів оклигав і знову вийшов на Майдан, тепер уже не сам, а з сином та його друзями (він, кинувши всі справи, одразу рвонув із трьома своїми товаришами на Київ, щойно дізнався про мої пригоди тієї ночі). Грушевського виглядала вже зовсім інакше: дві повноцінні лінії величезних неприступних крижаних барикад, сила-силенна народу. Ситуація виглядала безпечною: інтенсивно горіли шини, дим був дуже густий, ворог не міг прицільно стріляти, не міг атакувати. Вітер дув щосили, чорний дим пер в очі ворога майже горизонтально. Гадаю, у них там настрій тоді був ще гірший, ніж у мене після того отруєння, напевне, вони там теж блювали, стоячи рачки, як ми тоді. Чорний дим ішов на Художній музей і я із жахом думав, що буде з творами мистецтва. Наше життя ефемерне, а мистецтво вічне. Мені, знавцеві і фанатикові образотворчого мистецтва, було боляче дивитись, як найкраща у світі збірка українського мистецтва потопає у їдючому диму. Я сподівався, що, незважаючи на бої, музейники не кинули музей напризволяще і зроблять щось для порятунку колекції — наприклад, щільно зачинять і заклеять вікна. А за кілька днів із задоволенням довідався, що вони не тільки надійно зачинили вікна, а й примудрилися заховати всі експонати з обидвох поверхів до сховища у підвалі. Усе збереглося! Справжній подвиг здійснили працівники Національного художнього музею, за що я їм дуже вдячний».

Перші смерті на Майдані перекреслили всі надії на мирне завершення Революції — для тих, хто їх мав, а українці до останнього сподіваються на краще.

«Лідер фракції „Батьківщина“ Арсеній Яценюк заявив, що у Президента Віктора Януковича є доба для того, щоб зупинити кровопролиття в Україні. Про це він заявив на віче на майдані Незалежності. „Це, мабуть, найбільш драматичний і найтрагічніший день в історії нашої країни. П'ятеро людей, які мали сім'ї, які мали родини, деякі з них мали велике майбутнє, були просто застрілені“, — сказав він. „У нас є два шляхи: перший — зупинити кровопролиття. На цей шлях у нас залишилось 24 години. Якщо цього не буде, то я скажу за себе: я із соромом жити не буду. Завтра підемо вперед: якщо куля в лоб, то куля в лоб. Але чесно, справедливо і сміливо“, — заявив опозиціонер».

(УП, 22.01.2014)

Ігор Кривецький: «Це була дивна ситуація. Бо реально на Майдані народ кричав, що треба йти вперед. Партнери та посли нас гальмували: не можна цього робити. Але тут перші смерті, вир емоцій. На нараді відзиваю Олега Тягнибока до шафи і кажу: у мене чуйка, треба виступати, і хай буде як буде, бо інакше народ сам піде. Олег спитав: „Ти впевнений?“. — „Так, бо відчуваю, що мене вже самого рве і треба щось робити“.

Першим на сцені мав виступати Кличко, потім Олег, за ним Яценюк — вони кожного разу мінялися чергою. Але тут Яценюк сказав, що хоче виступати першим. І отак одразу сказав зі сцени: завтра йдемо! Ми обалділи, бо завжди попередньо обговорювали, що будемо проголошувати. Ну, гаразд, тепер у нас нарешті є лідер, то йдемо за ним. Але цього не відбулося».

Але паралельно влада розгорнула «другий фронт», терористичний.

«Від вибуху в Будинку профспілок, який стався у четвер, постраждало двоє людей. Про це повідомили в МВС. На Євромайдані цю інформацію підтвердили. „До лікарні доставлено ще одного постраждалого, який імовірно отримав тілесні ушкодження в результаті вибуху, що стався у Будинку профспілок. У потерпілого медики діагностували термічний опік очей 3-го ступеню. За попередньою інформацією, постраждалим є 15-річний житель Львівщини“, — йдеться в повідомленні МВС».

(Букінфо, 06.02.2014)

«Міліція почала затримувати українців за шини у багажниках авто».

(УП, 25.01.2014)

«У Києві вночі невідомі підпалили, за різними повідомленнями, від 17 до 23 автівок. Активісти стверджують, що спалено машини із львівськими номерами, однак МВС це заперечує».