Розділ «Глава 7 Гендляр, прочанин, масон»

– Тобто?..

– Навіщо вам, отче, сидіти тут, у цьому вбогому селищі, відправляти служби у манюсінькій церковці? Навіщо все це?! На що у такому разі сподіваєтеся ви?!

– Та ніяк не на козацьке повстання, – знизав плечима батюшка.

– На що ж тоді?

– Надія помирає останньою, синку. Тим паче – надія на диво Боже. Бо все перебуває у могутній руці Його. Ось завітав же ти до мене у гості, потішив старого перед смертю…

– Ви хочете сказати, що примара на мить одягнулася у тілесну оболонку раба Божого Петра-Григорія Орлика?

Священик сумовито всміхнувся й ледь помітно кивнув. Від того на душі зробилося настільки паскудно, що будь-яке бажання продовжувати бесіду зникло. Посиділи ще трохи, гетьманич допив кухоль слив'янки, на тому й полягали спати.

Прокинулися на світанку від одночасного шаленого калатання у віконниці та двері. Григорій одразу зрозумів, що це означає… проте вчорашня застільна бесіда настільки пригнітила його, що вживати будь-яких заходів для порятунку власної шкури вже не хотілося.

Справді, навіщо рятуватися, якщо він – усього лише втілена на єдину мить примара і красива легенда?! Най би все скінчилося, і офіцер з особливих доручень при таємному кабінеті «Секрет короля» Григор Орлі справді перетворився б на красиву легенду… з доволі безславним фіналом, щоправда! Але то вже байдуже: нехай буде, як буде. На все воля Божа – таки має рацію отець Гаврило.

Тож Григорій почав неквапом озуватися, між тим у хату вихором увірвалося шестеро вояків-московитів. Зневажливо відштовхнувши наполоханого батюшку, старший кинув різко:

– Нука-сь ставни откройте – не видать же ни зги!

Двоє солдатів кинулися на вулицю, і за деякий час хата сповнилася тьмяним вранішнім світлом.

– Так-то лучше, – старшина крекнув, потім видобув з-за обшлага рукава складеного у декілька разів папірця, розгорнув, подивився спочатку на папір, потім на гетьманича, задоволено мугикнув і наказав, коротко кивнувши:

– Взять его!

– Москалики, людоньки, що ж це ви робите?! То ж звичайнісінький прочанин!.. – у розпачі вигукнув отець Гаврило, проте Григорій заперечив:

– Облиште, отче! Ви нічого про мене не знаєте, вважаєте мене звичайним мандрівником, а вони нехай роблять те, що роблять.

Батюшка на мить зніяковів, проте цієї крихітної паузи вистачило, щоби він зрозумів: гетьманич намагається вигородити його. Григорій не дав священику оговтатися й мовив:

– Що ж, ходімо! Я готовий.

Бранцю надійно зв'язали руки, потім усі вийшли на двір, де на них очікував критий візок, запряжений парою коней. На ходу гетьманич встиг помітити, що старший московит тримав у руці доволі точну копію одного з ескізів до парадного портрета месьє Григора Орлі, зроблених особисто Жаном Оноре Фрагонаром. Лише одну-єдину деталь хтось додав до малюнка: на лівій частині обличчя були додані ріденька борідка та вусик – зовсім як у нахабного татарина Ахмедки, який вирішив цього літа поторгувати родзинками…

«А навчилися-таки працювати москалі, трясця їх матері!» – подумав Григорій, сідаючи у візочок. Старшина примостився попереду поруч з візником, ще один солдат – позаду, інші пішли за возиком пішки.