Розділ «Глава 5 Перипетії купецького життя»

Перипетії купецького життя

13 квітня 1759р. від Р.Х.,

Франкфурт-на-Майні, вул. Оленячий брід,

ставка військового губернатора французів графа

Teaде Тораса де Прованса

Вже похмурий вечір змінився напруженою, сповненою тривоги ніччю, а попри наполегливі рекомендації французьких штабістів, Йоганн Вольфганг навіть не думав забиратися до себе. Хлопчина сидів просто на підлозі під дверима кімнати, до якої декілька годин тому Кароль заніс пораненого польного маршала Орлі…

Йоганн Вольфганг все не міг збагнути, за яку з воюючих сторін вболіває більше. З одного боку, французи були окупантами. Попервах хлопчина якщо й не зневажав їх відверто, то ставився з певною пересторогою. Тож у глибині душі бажав якнайшвидшої перемоги загалом військам Фрідріха Великого і зокрема армії принца Фердинанда Брауншвейзького, що наступала на Франкфурт, в якому його дід був бургомістром. Але ж з іншого боку…

Так, з іншого боку його батько Йоганн Каспар Гете був австрійським радником юстиції, у нинішній війні Австрія та Франція виступали в союзі… І як тоді можна не вболівати за перемогу французів?! Тим паче, у складі їхнього штабу є такий чудовий гер генерал Орлі!.. Тільки про одне хлопець шкодував: гер Григор далеко не завжди мав вільний час, аби досхочу поспілкуватися з ним. І треба ж такому статися, щоб сьогодні саме цей чоловік дістав важке поранення!!!

Протягом дня у місті панувала напружена тиша, лише іноді порушувана віддаленим гуркотінням: то поблизу Бергена «лаялися» гармати ворогуючих армій. А коли сонце вже підповзало до лінії небокраю – раптом на вулицях здійнялися гомін і брязкотіння, заіржали й затупцювали коні. Тільки-но Йоганн Вольфганг вибіг з дверей будинку, як побачив дивну картину: уздовж вулиці щосили мчав здоровань Кароль, тримаючи на витягнутих руках непритомного генерала. Обмотана червоною від крові рядниною голова Григора Орлі моталася в такт із кроками охоронця. Не звертаючи на зустрічних анінайменшої уваги, Кароль злетів на другий поверх штабного будинку, за один крок перестрибуючи через три сходинки, і зник за дверима однієї з кімнат. Біля них одразу ж став вартовий. Хлопця він не проганяв, лише не дозволяв заходити всередину.

Ось тут, просто на порозі Йоганн Вольфганг і просидів весь цей час. Декілька разів двері кімнати ненадовго прочинялися: то звідти виносили використані закривавлені бинти, то заносили всередину тацю з їжею. Тоді звідти долинали міцні пахощі невідомих ліків. Хлопчина дуже хотів побачити пораненого, та вартовий усе не дозволяв… Приходила мати, намагалася переконати Йоганна Вольфганга:

– Облиш, синку, генералу зараз не до тебе, він мусить видужати.

Хлопець лише вперто хитав головою.

І лишався сидіти на порозі кімнати, як і до того…

– Агов, малий!

Йоганн Вольфганг прокинувся від того, що хтось торсав його за плече.

Миттю звівся на прямі, протер заспані очі.

Перед ним стояв здоровань Кароль – стомлений, неголений, все у тому ж запорозькому костюмі, в якому полишив поле бою. На червоній тканині шароварів та жупана засохли сірі та брунатні плями – бруд і кров…

– Можеш увійти. Йому вже краще, тож лікар дозволив…

– Дякую, гер Кароль, красно дякую!