Їхали цілий день. Під вечір отаборилися обабіч битого шляху просто посеред степу, запалили вогнище, зварили кандьор, поїли, виставили вартового, приготувалися до ночівлі.
Бранця теж нагодували. Хоча їсти зв'язаними руками було доволі незручно, Григорій сяк-так впорався. Все було йому байдуже. Геть усе – аж до його нинішнього становища включно.
Звісно, настільки безглуздо, по-дурному втрапити у пастку!.. До якої сам же й кинувся: ото треба було податися за тією клятою церковною випискою!!! Хіба не прожив би він без французького дворянства?! Обходився ж без того раніше! Тепер от має халепу…
Та навіть не це було найгіршим. Слова отця Гаврила про те, що і він сам, і його шляхетний батько, гетьман у вигнанні Пилип Орлик, і всі козаки-вигнанці сприймаються співвітчизниками як жива (поки що жива!..) легенда, що дедалі більше набирає обрисів примари, тоді як окупанти-московити натомість стають дедалі реальнішими, а отже, ріднішими (так!., саме так!..) – оце відчуття і позбавляло Григорія найменшого бажання опиратися.
До того ж, у пам'яті спливли торішні переговори у Стамбулі. «Навряд чи під ваші стяги збереться бодай сотня шабель на всьому просторі від Стокгольма до Парижа», – глузував тоді Ваган-паша. І здається, він таки мав рацію, хоч як би Григорій заперечував очевидне.
А якщо навіть самі емігранти не вірять у скору свою перемогу?.. Якщо все так і є – який сенс у подальшій боротьбі?! Примара ніколи не переможе реального ворога. Краще вже стирчати на палі або тіпатися на гаку, заведеному під ребро… або згнити живцем у сирих петербурзьких казематах чи замерзнути на смерть у сибірських снігах…
Так – нехай легенда помре…
А у який спосіб це відбуватиметься – та яка, зрештою, різниця?!
Смерть огидна у будь-якому випадку, а от перемога!..
Так, перемога козаків, тріумф його батька – саме це і є примарна химера. Нехай же сонце, що сходить високо над Московщиною, остаточно висушить її!
Очевидно, так тому і судилося бути…
На тому неборака й задрімав.
* * *– Е-е-ей!..
Гетьманич прокинувся від того, що хтось торсав його за плече.
– Ей, прокиньтеся!..
Григорій смикнувся, проте до його вуст одразу ж притиснулася долоня, і невідомий видихнув над самісіньким вухом:
– Тш-ш-ш-ш!.. Анічичирк!..
Наступної миті легесенько рипнуло залізо, що різало мотузку, і Григорій з полегшенням відчув, що його руки нарешті звільнилися від пут.
– Тікайте.
Ряднина шатра була трохи відхилена, і у мерехтливому сяйві майже згаслого вогнища гетьманич побачив, що над ним схилився… молоденький візник! Он воно як, виявляється!..
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Орлі, син Орлика» автора Литовченко Т.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава 7 Гендляр, прочанин, масон“ на сторінці 11. Приємного читання.