Розділ «Післямова»

Кінець 1685 p. від Р.Х.,

Поділля, Кам'янець

Пронизливий вітер дме у спину, тож слів оповісника майже не чути.

Проте зміст вироку йому й без того відомий: ясновельможного пана гетьмана удавити, тіло скинути з мосту у води Смотрича.

І все це – за наругу над Рівкою, дружиною купця Оруна…

Господи, що за блюзнірство?! Ач, який «злочин»: наказав спустити шкуру з якоїсь там жидівки! То це аж ніяк не найжахливіша смерть, а тому можна вважати, що до купчихи з проклятого самим Богом племені він виявив неабияке милосердя. Проте турки не оцінили його прихильного ставлення до мерзенного Оруна, за провину котрого розплатилася дружина. В результаті – ганебна смерть, чекати якої вже недовго.

Жах, який жах…

Ні-ні, що не кажи, але під час Хмельниччини козаки занадто мало вирізали цих клятих юд! Треба було винищувати їх більше, ще більше, значно більше!!! Тоді б не залишилося у його володіннях ні того работорговця Оруна, ані його Рівки, ані їхніх підлих співплемінників.

А отже, у турків не було би приводу страчувати українського гетьмана. Втім, зробленого не виправити – здерту шкуру на купчиху не напнути, з могили не воскресити. Тож невдовзі усе скінчиться…

Е-е-ех, і чого б йому не лишитися у монастирі?! Адже півтора десятиліття, проведені за товстими мурами, були чи не найщасливішими роками його незавидного життя. Жив би собі й надалі під іменем раба Божого Гедеона тихенько, спокійненько. Не всидів? От і маєш, небораче!..

Нарешті вирок виголошено. Вже набундючений кат підходить до нього, накидає на шию удавку й веде бранця від міської ратуші до замкового мосту, немовби вівцю на заклання. Прості люди затравлено дивляться на небачене ніколи видовище, не насмілюючися навіть рота розтулити. Втім, хто ж наважиться протестувати, якщо перед зачитуванням вироку він сам покірно визнав власну провину перед турецькими господарями, своїми підданими загалом і работорговцем Оруном зокрема?! Хто з пересічних міщан або селян наважиться заступитися за свого гетьмана, який не заважав ненависному Орунові продавати у гареми заможних турків українських дівчат-красунь?!

А те, що работорговець не сплатив встановленого мита… Що ж, виходить, навіть цей клятий жидюга зневажав українського гетьмана настільки, що вирішив обдурити на рівному місці! Турецькі господарі визнали правоту нечестивого Оруна, і тепер…

Так, вони вже на середині мосту, що веде до замку. Пронизливий вітер січе обличчя пригорщами льодяного кришива, та це байдуже.

Адже тепер кат міцно прив'язує протилежний кінець удавки до кам'яного зубця огорожі.

Підводить бранця до самісінького краю мосту.

Він зазирає униз… і кров холоне від переляку: адже бачить там далеку землю, розколоту річкою на два береги. Так і він допустив, щоб ввірена його піклуванням Украйна була розділена між Московією та Польщею.

А на додачу ще й союз із турками уклав…

А турки – оце і є той самий водяний потік, що перерізав розполовинену перед тим Украйну…

– Нехай Великий Аллах зробить довгими дні повелителя правовірних, найсправедливішого з усіх, хто живе на землі!