Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– А що іще головне в державі? – не вгамовувався Вишневецький.

– Правитель, – вимовив один зі старих сивочолих воїнів.

– Правильно! Ніхто не повинен управляти там, де живуть «степові лицарі»: ні князь, ні король, ні хан, ані султан – ніхто інший, окрім вибраної вами ж із вашого середовища людини! От як кошовий отаман…

– Правильно! Правильно говориш! – дружно підтримала князя юрба.

– Що ж, панове, не настільки важливо, як буде називатися ваша держава, як точно пройдуть її кордони. Потрібно пам’ятати лише про одне: Дике поле відтепер не буде нічийним – це ваша земля! Ваша, панове!!! Бережіть же її, захищайте від ворогів і пануйте на ній, підкоряючись лише своєму мудрому кошовому!!! – завершив свою полум’яну промову Дмитро Іванович, князь Вишневецький.

– Складно говориш, князю, – мовив кошовий отаман, коли привітальні вигуки вщухли. – Але ти нам от що поясни: все, про що ти тільки-но казав, у нас уже було й раніше.

– А земля як же?.. – запитав Вишневецький.

– Ну, земля!.. Землі навкруги удосталь, бери та засівай… От тільки немає серед нас гречкосіїв, самі вояки. Ну то добре… А от скажи, яка твоя у всій цій справі вигода? Або, може бути, хочеш моє місце зайняти?

І кошовий хитро посміхнувся.

– Не твоє я прийшов віднімати в тебе. Звертаюся до всіх вас, панове, як до рівних, з наступною справою, що давно вже не дає мені спокою…

Після цих слів Вишневецький виклав «степовим лицарям» ідеї, з якими вже неодноразово й щораз безуспішно звертався до польського короля. Втім, в особі мешканців Малої Хортиці князь знайшов вдячних слухачів і гідних соратників. Унаслідок тривалих переговорів між шляхетним князем Дмитром Івановичем Вишневецьким і «степовими лицарями» склався досить незвичайний, суто військовий союз.

Князь діставав право очолювати всі походи «степових лицарів», спрямовані проти ординців, турок й інших бусурман. У свою чергу, козаки зобов’язувалися всіляко допомагати князеві споряджати такі походи й постачати його дружину всіма охочими прославитися у військовій царині – хоча ні про яке довічне служіння не йшлося. При цьому Вишневецький не претендував на потаєну скарбницю «степових лицарів», у відповідь вони зобов’язалися не вимагати від князя платні за свої послуги. Здобуток же від походів ділився між обома сторонами порівну.

Залишалося придумати якийсь новий титул, під яким Вишневецький виступав би в союзі з вільнолюбними «степовими лицарями», що не визнавали над собою ніякого панування. Суперечки були емоційними і ґрунтовними. Кожен висловлювався, не соромлячись…

– Ти нам, князю, не господар!

– І не пан!!!

– А як тоді назвати очільника, який дружиною в походах керуватиме…

– Соратник?! Союзник?..

Нарешті після тривалих роздумів вихід був знайдений: усім на втіху, Дмитро Вишневецький був урочисто проголошений гетьманом[47]! Ця подія, що ознаменувала успішне завершення переговорів, і була відзначена доброю гулянкою, організованою під одним з розкидистих дубів Малої Хортиці.

Немов дитя, князь радів вільному духу, що витав тут, на Байді: саме цього відчуття повної волі, не заплямованої витіюватими відмовками лицарської честі, правдолюбства й безпосередності йому надзвичайно бракувало чотири роки тому на легендарному королівському суді – тепер же він сповна знайшов усе це разом з новими союзниками. Ну, а «степові лицарі», у свою чергу, знайшли гідного вождя, що зобо в’язався вести їх до майбутніх перемог над ненависними бусурманами.

Тому з особливою радістю звучали під покровом багатовікового дуба голосні заздоровниці: