Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Чекали справді недовго: не минуло й півгодини, як посланці стали перед світлі очі Дмитра Вишневецького біля острівної пристані, до якої дужі козаки підтягли пором. Ледь приховуючи нетерпіння, князь мовчки витягнув уперед руку, вимагаючи королівську відповідь. Вклонившись господареві до землі, козак, який ішов попереду, простягнув перев’язаний червоним шнурком сувій. Вишневецький зламав печатку, розгорнув королівське послання, пробіг очима.

Потім перечитав ще раз, іще… Опустивши руки, застиг у замисленій позі.

– Ну, то що там щодо гармат, князю? – не витерпів нарешті Охрім.

– Що пише король? Дадуть нам гармати чи ні? І як скоро? – почали запитувати інші козаки, які одразу зібралися на пристані.

– Не буде гармат, – нарешті вимовив Вишневецький розчаровано. – Не буде ні незабаром, ані згодом. Так вирішив король.

– Як це не буде?! – обурилися козаки.

– А отак не буде! У Його королівської величності є справи більш важливі, ніж піклуватися про озброєння якогось незначного замка, що я зводжу заледве не посеред Дикого степу.

– Як, тобто, незначного?! А татарва клята?! А оборонятися від неї як же – самими лише луками та списами, чи що?!

– Луками та списами, кажете?..

Вишневецький обвів замисленим поглядом розчароване поганою звісткою воїнство, потім додав:

– Ви облиште носи вішати, не засмучуйтесь!

– Та як же не засмучуватися, князю, коли…

– Якось Його королівська величність мали честь натякнути, щоб про гармати для нашої фортеці подбав особисто я, як призначений особисто Його королівською величністю охоронець острова Мала Хортиця, прозваного в народі Байдою.

Вишневецький здійняв над головою королівське послання й докінчив:

– Що гармат він нам не дав, це, ясна річ, погано. Дуже погано… Але оскільки Його королівська величність доручив цю справу мені, я щось придумаю.

Козаки лише почухали чубаті голови: справді, що тут поробиш?! Не з повітря ж гармати візьмуться! От якби у князя водилися грошенята, він би замовив гармати сам, власним коштом, але в нього бракує коштів навіть на пристойну кам’яницю. Що ж тут придумаєш?!

Проте Вишневецький зовсім несподівано повеселішав і мовив, хитро посміхаючись у хоробро закручені вуса:

– А можливо, вже придумав, як вийти з отакої кепської ситуації! А заразом виконати обіцянку, дану колись панові Бернардові Претвичу, і полегшити нам прохід до моря…

Татарська фортеця Іслам-Кермен, нижня течія Дніпра, 1556 рік.

Вітер віяв з боку недалекого вже моря, тому повітря було сирим, зате випалений безжальним сонцем ґрунт – навпаки, сухим і кам’янистим. Це добре, дуже добре! Отже, і шум у повітрі, й удари інструментів об землю будуть лунати далеко. Що й потрібно в цьому випадку. Аби тільки кримчаки не проґавили, аби тільки звернули увагу на лиховісну підготовку…